— Слухай, я знаю, що могла наговорити тобі Дженні. Що я несповна розуму і за мною треба доглядати.

— Вона такого не казала, — відповів Денні.

— Гаразд, що б вона тобі не сказала, я хочу пояснити, який вигляд усе має для мене, — зазначила Еббі.

Він підвів голову й уважно подивився на матір.

— Ситуація, після якої всі переполошилися, — почала розповідати Еббі, — тобто, те, після чого Стім і Нора вирішили переїхати до нас ― усе було зовсім не так, як вони думають! Я не… блукала вулицею, як божевільна, розумієш. Ось що трапилося насправді: напередодні була сильна буря, «деречо», як її називають. О Господи, «деречо», «Ель-Ніньйо»… ці слова ми дуже часто вживаємо останнім часом. І скажи, що це не глобальне потепління! Гаразд, тож цей шторм повалив величезне дерево Елісів, пам’ятаєш його? Як раз між нашими будинками, це не говорячи про ще сотню дерев по всьому місту і про вимкнення світла, зокрема й у нас.

— От халепа, — відповів Денні і надкусив тост.

— Ти б бачив те дерево, Денні! Неначе гігантська броколі, але ще й з корінням. А яка яма після нього залишилася! Надзвичайно глибока! Звісно, будь-кому було б цікаво на це подивитися.

— Хочеш сказати, що ти всього-на-всього пішла подивитися на яму?

— Можливо.

— Можливо?

— Я майже впевнена, що все було саме так.

— Мамо, це був сильний шторм, майже ураган. Ти маєш пам’ятати, чи виходила на вулицю.

— Я і пам’ятаю. Тобто, я пам’ятаю, що була на вулиці під час шторму, але не пам’ятаю, як виходила з дому. Розумієш, інколи у мене трапляються кількахвилинні прогалини, як швидка перемотка на відео. Я щось роблю, а через 5–10 хвилин уже не можу пригадати, що саме. І у пам’яті залишається такий собі пробіл між останньою хвилиною і теперішньою. Це не таке відчуття, коли ти чимось захопився і не помітив, як промайнув час. Це відчуття більше схоже на те… наче ти прокинувся після операції.

— Мамо, це схоже на якісь раптові напади, — сказав Денні.

— Я не знаю.

— Ти говорила про це з лікарем?

— Ні, звичайно.

— Але, можливо, існує якийсь простий спосіб виправити це.

— Я тебе прошу, у моєму віці! До того ж, це трапляється дуже рідко, — відповіла Еббі.

— Добре. То ти усвідомила, що стоїш біля ями і дивишся на неї, правильно?

— Так, буря закінчилася, дощу вже не було, але все саме так. Я вийшла у нічній сорочці і домашніх капцях, і у мене, звісно, не було з собою ключів від будинку. Наші двері не замикаються автоматично, проте твій батько, очевидно, замкнув їх і я не змогла потрапити додому. Звичайно, він просто не чув, як я його гукала. Мабуть, він уже спав, ти ж бачиш, який він став глухий. Але я кричала, стукала у двері, дзвінок не працював, адже не було світла, та і твій батько все одно його не чує. Я навіть кидала камінці у вікно нашої кімнати. Але ти знаєш, на відміну від книжок, у реальному житті це не спрацьовує. Тому я вирішила, що все це немає сенсу. Я залізла у гамак і вирішила дочекатися ранку. Мені було зовсім не страшно, світили вуличні ліхтарі, а також світилися вікна у сусідніх будинках. І все, що було чути, це шум листя, що падало додолу, і квакання жаб. Я так і заснула у гамаку. Уранці я прокинулася занадто рано як для твого батька і вирішила поки пройтися вулицею і подивитися, що наробила буря. Денні, увесь квартал був розбитий, наче у фільмі жахів. На асфальті валялися дроти електромереж та величезні гілки, перед будинком Браунів стояли пошкоджені машини. Тоді мене і побачив Сакс Браун, коли я підійшла до однієї з машин, подивитися, чи нікого у ній не затиснуло. Я розумію, який вигляд мала зі сторони: брудна нічна сорочка, домашні капці, переконати людей складно! — посміхнулась Еббі.

— Це правда, — сказав Денні.

— Але мені не потрібна нянька.

— Ні, судячи з твоєї розповіді, звичайно, не потрібна.

— Добре.

— Просто невдалий збіг обставин. Я цілком можу у це повірити.

— То ти згоден, що немає потреби бути тут хоч комусь із вас? — запитала Еббі. — Ні, я, звісно, рада вас бачити. Я маю на увазі те, що мені не потрібна допомога.

— Чому ти не розповіла про все це Стіму?

— Стіму? О, я намагалася розповісти. Намагалася пояснити це всім.

— То чому ти його не попросиш поїхати? Чому просиш мене, а не його?

— Любий, я не прошу тебе поїхати, сподіваюся, ти будеш із нами якомога довше. Я просто намагаюся сказати, що мені не потрібна нянька. Ти це розумієш! А Стім — ні! Він більше схожий на твого батька! Він із ним частенько шепочеться про щось, розумієш?

— Так, мамо, я чудово розумію, про що ти кажеш! — відповів Денні.

Щойно Еббі з полегшенням опустилася на свій стілець, Денні сказав: «Нічого не змінилося», а потім встав і вийшов з кухні.

Просто не пощастило, що на благодійний обід у суботу прийшла знайома Еббі. Її звали Атта, а прізвище було дуже складне — вона нещодавно іммігрувала у США, у свої п’ятдесят із гаком років. Це була жінка з надмірною вагою, занадто напудрена, одягнена у сукню, підперезану паском, а її панчохи нагадували еластичний бандаж.

І це при тому, що на вулиці була неймовірна спека, і панчохи у Балтиморі жінки не носили вже кілька місяців. Її побачили, коли вона активно стукала у двері і кричала: «Є хто вдома? Я прийшла за правильною адресою?».

— Доброго дня, — привіталася вона з сильним акцентом.

— О, Боже мій! — скрикнула Еббі. Вони разом зі Стімом саме спускалися сходами, тримаючи у руках купу газет, для яких збиралися знайти місце на веранді. — Атта, правильно? Як добре, що ти прийшла!

Еббі поспіхом віддала свої газети Стімові і кинулася відчиняти двері для гості.

— Я прийшла занадто рано? — спитала Атта, і, важко ступаючи, зайшла у будинок. — Здається, ви казали прийти о пів на першу, правильно?

— Так, звісно, ми раді! Познайомся, це мій син Стім, — сказала Еббі. — Стіме, Атта новенька у місті і зовсім нікого тут не знає, я зустріла її у супермаркеті, — пояснила Еббі.

— Дуже приємно, — відказав Стім. У нього були зайняті руки, тому він лише кивнув головою. — Вибачте, мені треба прилаштувати десь усе це, — сказав Стім.

— Проходь, сідай, — торохтіла Еббі, — важко було знайти наш будинок?

— Ні. Але ж ти точно казала прийти о пів на першу.

— Так, — невпевнено сказала Еббі. Можливо, питання викликав її вигляд. Вона була одягнена у блузу без рукавів із ланцюжком англійських шпильок із одного боку та широкі штани блакитного кольору, трохи нижче колін.

— У нас доволі неформальний обід, — сказала вона, — ми не одягаємося надто вишукано. А от і мій чоловік! Знайомся, Реде, це Атта. Вона прийшла до нас на обід.

— Як поживаєте? — спитав Ред і потиснув руку новій знайомій. В іншій руці він тримав шурупокрут. Він знову вовтузився з кабельною коробкою.

— Я не їм червоного м’яса, — голосно повідомила Атта Реду.

— О, справді?

— У себе на батьківщині я їла м’ясо, але тут у нього колють гормони («хормони»).

— Гм, — вирвалось у Реда.

— Сідайте вже обоє, — втрутилась Еббі, а коли Стім знову з’явився у вітальні, попросила: «Стіме, любий, можеш посидіти і поспілкуватися з Аттою? Я поки подивлюся, як там обід».

Стім подивився на матір із нещасним виглядом, але Еббі широко всміхнулася, вказала йому на диван і вийшла з кімнати.

На кухні Нора різала помідори.

— Що мені робити? — спитала Еббі невістку. — До нас на обід прийшла неочікувана гостя, яка не їсть червоного м’яса.

Не підіймаючи голови, Нора відповіла:

— Може, салат із тунцем? Дуґлас купив його в магазині.

— Чудова ідея! А де Денні?

— Грає на вулиці з хлопцями.

Еббі визирнула за двері. Сем біг за м’ячем, але так його і не зловив, Денні стояв, чекаючи хлопця, інколи подивляючись на свою рукавицю.

— Може, нехай він тут і залишається, — сказала Еббі сама до себе, а потім: ― Та що ж це я? — і кинулася до холодильника діставати чай із льодом.

У вітальні Атта розповідала чоловікам про те, чому їй не подобаються американці.