— Мої співчуття.

— Дякую, що прийшли…

Я стояв десь посередині довгої черги, бачив розгублену усмішку, наче тінь, на обличчі Унн, коли вона механічно приймала одноманітні слова співчуття від людей, які потискали їй руку або обіймали, залежно від близькості з нею. Трохи попереду стояли Ганс Улав і Стейнар. Ганс Улав відвернувся убік, безнастанно надсилаючи повідомлення з свого мобільного.

Коли підійшла моя черга, Унн глянула на мене, мов на чужого. Зблизька видно було темні кола в неї під очима, яких майже не приховувала косметика, і глибокі складки навколо рота, яких я не пам'ятав, щоб бачив раніше. Очі блискучі й якісь далекі. Які пігулки і скільки їх випила вона, щоб протриматися…

— Співчуваю, Унн, — її щока була холодною на дотик, ніби з пластику.

— Дякую, що прийшов.

Потім були поминки в домі Унн. Ми пішли, бо відчували себе зобов'язаними піти. Подруги й родина наготували купу наїдків. Ми пили каву, їли макаронний салат і тістечка. Колеги стиха розмовляли між собою. Спершу я стояв з Фінном та Сюнне, але поступово почали підтягуватися до мене інші правники, щось мимротіли, які вони раді, що мене виправдали, мовляв, завжди знали, що я невинний, і як усі тішаться, що я знову повернувся у їхні лави. Я відповідав на рукостискання, дякував, запевняв, що маю намір невдовзі повернутися до роботи. Сюнне скривила кутик рота.

— О, набігли шакали, — тихо мовила вона. — Де вони були зі своєю підтримкою, коли ти її найбільше потребував?

— Пусте! — відмахнувся я. — Іншого годі було й сподіватися. Це ж не близькі друзі, а лише колеги й знайомі.

Сюнне кивнула, та я бачив, що вона зі мною не згідна.

Ганс Улав не підійшов, як, зрештою, і Стейнар. Вони були присутні на поминках, але цілком мене ігнорували.

Унн ніде не було видно. Я запитав, де вона, її сестра сказала, що Унн лягла трохи відпочити. Тоді я запитав про дітей, і сестра сказала, що діти в бабусі, матері Унн, разом з рештою двоюрідних сестер та братів.

— З ними все гаразд? — поцікавився я, і вона глянула на мене, наче на ідіота.

— Ні, звісно! Вони сумують… Але ми велика родина, близька й щира. Разом здолаємо горе.

Я вийшов на терасу подихати трохи свіжим повітрям. Там диміли курці, серед них — Рюне Сейм, хоч і намагався покинути курити. Він прикликав мене помахом руки до невеличкого гурту, що стояв осторонь, хапаючи дрижаки від холоду. Я помітив, як грудка тютюнової пастили відстовбурчила його верхню губу.

— Як справи, Рюне? — запитав я.

— Ти чув про Ульва Ґармана?

— Ні. А що, є новини?

— Так. Його знайшли на дорозі до Квамскоґена. З'їхав з шосе й зірвався униз з п'ятдесятиметрової скелі. Нелегко було помітити покалічене авто з дороги.

Між нами запала тиша.

— Нещасний випадок? — втрутився молодий адвокат з бізнесових питань.

Рюне знизав плечима.

— Кажуть, на асфальті не було гальмівного сліду, але хтозна…

— Навіщо він це зробив? — запитав адвокат. — Я мав на увазі, навіщо сфальшував докази? Він був чудовим юристом, хіба ні? Однаково його кар'єра на тому б не припинилася…

Усі погляди звернулися до мене, наче я знав відповідь. Але я тільки похитав головою.

— Не знаю. Він був амбіційною людиною. Може, занадто квапився видертися кар'єрною драбиною нагору. У кожному разі готовий був переступити мій труп, аби врятувати свою репутацію і кар'єру. А може, усе починалося зовсім інакше. Можливо, він так само, як і Ґюннар Скейє, щиро був переконаний у винуватості Арона й будь-якою ціною прагнув завадити йому вбивати знову. Усе могло бути саме так…

На мить усі замовкли, а тоді знову заговорив молодий адвокат-економіст. Видно, ніяк не міг втримати язика на припоні.

— Але ж яке падіння! З вершин влади в дослівно найглибше провалля. Як у стародавній грецькій трагедії. Бідолаха!

Я знову похитав головою.

— Він собі на це заслужив. Якщо не за наругу наді мною, то принаймні за те, що без тіні вагань вчинив з Ґерд Ґарсгол.

— З ким?

Ніхто вже не пригадував, хто це така.

— Байдуже, — відповів я.

Розділ 64

На власному досвіді я переконався, як легко втратити адвокатську ліцензію і як важко її повернути. Усі медїі тільки й говорили про моє професійне воскресіння і про ганьбу Ульва Ґармана та його безславну загибель. Не було, мабуть, в усій країні людини, яка б не знала, що я став жертвою змови, і вже ніхто не сумнівався у моїй невинуватості. Та, видно, цього було недостатньо для асоціації адвокатів. Вони вимагали формального завершення судового процесу, перш ніж розглядати питання про повернення мені адвокатського титулу.

А справа моя ще не була завершена. Спершу вона мала повернутися з суду до прокуратури. На це потрібен час. Підозрюю, суддя Єва Ґрангейм не дуже добре уявляла собі, що робити з карною справою, на розгляді якої прокурора було викрито як злочинця, і той собі мовчки почимчикував з судової зали.

Потрапивши нарешті до прокуратури, справа відлежувалася ще там. Вочевидь, ніхто з колишніх колег Ульва Ґармана не бажав або не міг взятися за неї. Я дзьобав їх і штрикав, спершу нагадуваннями телефоном, потім — у письмовій формі. Намарно. Зрештою, зателефонував Рюне Сеймові і наскаржився.

— Зустрінемося завтра о дванадцятій перед прокуратурою, — сказав він.

Обличчя головного прокурора Кільберґа мало цілком нейтральний вираз, але розмовляв він винятково з Рюне Сеймом, не зі мною.

— Звісно, ми опрацюємо справу якнайшвидше, — сказав він. — Але спершу треба її відіслати в поліцію для дорозслідування, а ваш клієнт повинен змиритися з тим, що його справа така, як і всі інші, і не є пріоритетною.

Я пообіцяв Рюне тримати язика на припоні, однак слова не дотримав і відразу зірвався.

— Чому ви не відповідали на мої звернення? А ще мені цікаво, якого дідька ви, пане Кільберґ, у розмові уникаєте дивитися на мене чи називати мене на ім'я, звертаючись у третій особі, ніби мене тут і не існує зовсім. Можна подумати, я вчинив якийсь переступ, але нічого подібного не було. Це прокурор вашої контори стільки разів порушував закон, що годі собі й уявити, виваляв мене в болоті, намагався зруйнувати моє життя і кар'єру, і йому це майже вдалося! То, може, спуститеся з небес до елементарної людської порядності! Га?

Доки я говорив, Кільберґ поступово наливався багрянцем, якоїсь миті я навіть злякався, що він лусне. Тоді б принаймні вперше хтось побачив, як він втрачає самовладання. Але цього не сталося. Натомість Кільберґ схилив голову й процідив крізь зуби:

— Даруйте, пане Бренне. Звісно ж, ви маєте рацію…

Рюне повернувся до мене.

— Ти обіцявся не пащекувати, Мікаелю. Я, до речі, сам збирався усе це сказати. Послухайте, пане Кільберґ, я наполягаю, щоб ви відкликали звинувачення проти Мікаеля завтра ще до дванадцятої…

— Я ніяк не можу…

— …якщо ваша контора не хоче знову красуватися на перших шпальтах усіх газет країни з звинуваченнями у затягуванні процесу як акту помсти Мікаелеві Бренне. А ще я вимагатиму компенсації за моральну шкоду, яка сягне астрономічних розмірів.

— Усе зовсім не так, як…

— Можливо, й не так, але журналістам сподобається, — Рюне підвівся, я — теж. — І, пане Кільберґ… ваша контора в боргу перед Бренне. Не кажу, що я підозрюю вас у затягуванні справи, але мій клієнт зазнав великої несправедливості, і ви зобов'язані, і морально, і юридично, врегулювати цю справу, — Рюне говорив так авторитетно, з такою гідністю, якої я від нього навіть не чекав. — Отже, завтра, до дванадцятої. Анулювання справи як такої, що не містить складу злочину. Дванадцята, ані хвилиною пізніше!

Рішення прокуратури про відкликання звинувачення кур'єр приніс до мого офісу наступного ранку рівно об одинадцятій. А ще за тиждень мені повернули адвокатську ліцензію.

— Вітаю! — зраділа Сюнне.

— Ти серйозно сказала оте в окружному суді? — запитав я. — Про Берґстрьом & Бренне?