— Ви знали, чим він займався?

— Бухгалтерією.

— Так воно так, але я мав на увазі, чи знали ви, на кого він працював і якими оборудками займався?

— Тобто, чи був він злочинцем?

— Саме так. Розкажіть, як ви про це довідалися і що було далі.

Поступово Ульв Ґарман спонукав жінку розповісти всю свою історію кохання від початку й до кінця. Уривав її розповідь тільки тоді, коли вона надто вдавалася у подробиці, ставив навідні запитання, коли щось пропускала, і щоразу демонстративно замовкав, коли Ґерд пускала сльозу. Усе було добре, доки мова не зайшла про сам напад. Жінка знову розридалася.

— Може, зробити коротку перерву, ваша честь? — попросив Ульв Ґарман, і його прохання вдовольнили.

Не знаю, що він їй сказав під час перерви, але результат був очевидний. Коли розпочалося судове засідання, Ґерд Ґарсгол дала неочікувано вичерпні й притомні свідчення про те, як вона, нічого не підозрюючи, відчинила двері високому, кремезному незнайомцю з кінським хвостиком на потилиці, який подзвонив того ранку в її помешкання. Щойно двері відхилилися на шпаринку, чоловік з такою несамовитою силою увірвався досередини, що вона заточилася назад і відлетіла до стіни. Він зачинив за собою двері й заходився її лупцювати.

— Я знала… я точно знала, що помру. Він бив, бив, копав і копав ногами. Він… ніби йому байдуже, що він робить. Я хочу сказати, що він не був ані розгніваним, ані збудженим. Він просто виконував… роботу або завдання. Так, ніби… не знаю… ніби фарбував будинок чи щось таке…

Ґерд Ґарсгол безпорадно озирнулася, мовби прохаючи допомогти збагнути незбагненне — як можуть люди так чинити супроти інших людей. Ми, усі присутні, потупили очі.

— І ще він знищив моїх котиків, — додала вона.

— Котиків?

— Порцелянових кошенят. Я їх колекціонувала, а він потрощив…

— Щось казав? — запитав Ґарман.

— Ні.

— Зовсім нічого?

— Назвав мене… бридким словом. Не хочу його тут повторювати.

— Гаразд, це необов'язково. Може, сказав, за що вас побив?

— Ні, я й так знала.

— Овва? То за що?

— Щоб Ґустав не свідчив…

— Ґустав Німан мав свідчити?

— Так, у справі проти Ганса Міккельсена. Грека. То було попередження. Погроза Ґуставові, щоб мовчав.

— Звідки така впевненість?

Вона відповіла те саме, що й Ґустав Німан свого часу, з тією ж непохитною логікою.

— А що іще це могло бути? Яка ще могла бути причина, щоб так мене побити?

— Адвокате! Запитання? — пролунав голос Єви Ґрангейм.

Я здригнувся, рефлекторно розтулив рота, доки раптом мене осяйнуло, що зверталися не до мене.

— Так, дякую, — підвівся Рюне Сейм. — Лише два. Хотів тільки запитати вас, чи бачили ви того чоловіка раніше? — і показав рукою на мене. — Будь ласка, пригляньтеся до мого клієнта. Бачили його раніше? За винятком газет, звісно.

— Ні.

— Може, Ґустав щось казав про нього?

— Ні.

— А нападник згадував адвоката Бренне?

Мовчазне похитування головою.

— Я це розумію, як — ні? Маєте якісь підстави вважати, що саме Мікаель Бренне стоїть за нападом на вас? Дайте, будь ласка, відповідь, пані Ґарсгол. Це моє останнє запитання. То як, маєте підстави?

— Ні.

— Гаразд. Дякую. До речі, це так, до слова, я розумію, ви з Ґуставом Німаном вже більше не разом?

— Ні. Після того, що трапилося, я так боюся. Я думала, що дружки, на яких він працював, можуть знову прийти. Я не могла спати, коли він ночував у мене, лежала з розплющеними очима й наслухала. Урешті-решт… врешті-решт, сказала, що більше так не витримаю, — і жінка знову розплакалася. — Ми мали одружитися… ми мали одружитися у серпні.

Увечері я зателефонував до Петера.

— Як твої справи?

Він нічого не відповів, натомість запитав:

— Як у суді, Мікаелю?

— Нормально.

— Ти вже мав слово?

— Ні, щойно завтра. Слухай, Петере, маю до тебе прохання. Перевір для мене на фірмі одну річ…

На мить запала тиша.

— Гадаю, я вже не повернуся на фірму, Мікаелю.

— Та ні, я про інше. Усе, що тобі треба зробити, це взяти слухавку.

Я пояснив, що мене цікавить.

А тоді замислився, чи зуміє Петер виконати моє прохання. Голос його в телефонній слухавці звучав слабенько і віддалено, ніби він перебував десь на крайньому форпості світу. Мабуть, так воно й було.

— Так, — промовив я, але так тихо, що довелося повторити голосніше.

Губи, щоки, усе обличчя здавалися занімілими й, на диво, штивними. Я потер лице обома долонями. Суддя кинула на мене здивований погляд. Вона саме запитала, чи відомо мені, що я, хоч і приводився до присяги говорити правду і тільки правду, повинен давати правдиві свідчення.

Після кількох вступних запитань, на які переважно відповів заперечно, вона втратила до мене інтерес.

— Мабуть, ліпше вам, хто знає фактаж, почати звідси, пане прокуроре, — мовила вона.

Ульв Ґарман згідно кивнув, випростався на стільці. Вигляд він мав, як завжди в суді. Білосніжні манжети, що визирали з-під мантії. Чорні, начищені черевики. Темно-синя краватка. Густа, чорна шевелюра лише з натяком на сивину на скронях попри те, що ми були з ним приблизно одного віку. Цікаво, фарбує він волосся чи що?

— Повернімося на півроку в минуле, пане Бренне, — почав він, і пішло…

Спершу Ґарман запитав про Грека, потім про Ґустава Німана й Ґерд Ґарсгол. Поволі й методично, він змальовував картину справи, дотичних до справи осіб та канву подій. Він був скрупульозний, він був точний у формулюваннях. Я достатньо надивився на нього у судах, щоб знати — за незворушним на позір фасадом ховався грізний розум. Тож поводився обережно, може, занадто обережно. Я й сам відчував, що мої відповіді звучали стримано, а голос трохи неприродно. Я крадькома зиркнув на Рюне Сейма, помітив його не дуже вдоволену міну. Під час короткої перерви Рюне попросив мене розслабитися. Я кивнув, але нічого не сказав. Після перерви мова велася про Мортена Олешера.

— Ви раніше знали Олешера, пане Бренне?

— Якось представляв на суді байкерський клуб, членом якого він був. Але, почувши знову це ім'я, не зміг собі пригадати людини.

— Скільки членів у цьому клубі?

Я звів угору плечі, розвів руками.

— Не пригадую, навряд чи й знав коли-небудь.

— За моїми джерелами в поліції, близько п'ятнадцяти. Може таке бути?

— Цілком. Я вже казав, що не знаю.

— І ви не пригадуєте Мортена Олешера?

— Як фігуранта тієї справи — ні.

— Він бував у вашій фірмі?

Я трохи завагався.

— Не знаю. Тобто, не пригадую, але в моїх нотатках, у старій теці з матеріалами тієї справи, він значиться, отже, бував.

— Ага! І скільки ж разів?

— Три, здається.

— Так зазначено і в документах. Тричі він там побував. Хто іще з клубу приходив на ваші зустрічі?

— Четверо, наскільки пам'ятаю.

— Це теж збігається з записами. Четверо… Одні й ті ж п'ятеро осіб були присутні на трьох зустрічах з вами.

— Очевидно, так.

— Однак Олешера ви не пригадуєте?

— Ні.

— Ви зустрічалися або ж розмовляли з ним навесні чи на початку літа цього року?

— Ні.

— Впевнені?

— Абсолютно.

Ґарман задоволено просіяв, і я знав, чому. Саме така моя відповідь була йому потрібна, щоб виставити мене брехуном. Спершу він виклав переді мною роздруківку моїх телефонних розмов, яка свідчила, що Мортен Олешер телефонував мені. Потім перейшов до зустрічі, яка нібито відбулася у святіванський вечір, і докладного опису Олішером мого одягу того дня. Я йорзався на стільці, прів і відповідав здебільшого «Ні!» або «Не знаю!»

Судді запопадливо стенографували допит. Єва Ґрангейм дивилася на мене, звівши вгору брови, ніби дивувалася, чи це все, на що я здатний, я — з таким великим адвокатським досвідом. Та я не мав вибору, не міг відповідати інакше. Надто пізно було конструювати пояснення. Захиститися я тепер міг лише правдою.