— Я попіклуюся про неї. З нею буде все добре.

Сама я не бачила того, що трапилося на вечірці, але чула про це, коли мила посуд на кухні. Вся прислуга про це пліткувала.

— Ти чула? — звертається до мене Фаріна. — Та велика рожева леді, у якої ти працюєш, напилась, як індіанець у день зарплатні.

Я підводжу очі від мийки й бачу, як до мене наближається Шуґар із рукою на стегні.

— Ага, мамо, вона всю підлогу обблювала. І кожен на вечірці бачив!

Потім Шуґар обертається й регоче разом з усіма іншими. Вона й не зауважує, коли їй влітає хляп. Мильна піна розлі­тається у повітрі.

— Стули писок, Шуґар, — я шарпаю її в куток. — Щоб я ніколи не чула, що ти погано говориш про леді, яка кладе хліб тобі до рота й одяг на твої плечі! Чуєш мене?

Шуґар, вона киває, і я повертаюся до своїх тарілок, але чую її бубоніння.

— Ти це робиш, постійно.

Я розвертаюсь і тицяю пальцем у її лице.

— Маю право. Я заслуговую його, щодень гаруючи на цю божевільну дурепу.

Коли я в понеділок приходжу на роботу, міс Селія досі лежить у ліжку із захованим у простирадла обличчям.

— Доброго ранку, міс Селіє.

Та вона лише перевертається й не дивиться на мене. На обід я приношу тацю із сендвічами з шинкою їй у ліжко.

— Я не голодна, — промовляє вона й накриває голову подушкою.

Я стою й туплюся в неї, усю муміфіковану в простирадлах.

— Що робитимете? Лежатимете так увесь день? — питаю, хоча бачила, як вона це робила багато разів. Але цього разу все по-інакшому. Немає мастики на її шкірі й усмішки на її обличчі.

— Будь ласка, залиш мене саму.

Я хочу їй сказати, щоб вона встала, нап’ялила своє вульгарне вбрання й забула про все це, та, споглядаючи, яка жалюгідна та нещасна вона там лежить, вирішую помовчати. Я — не психіатр, і вона не платить мені, щоб я ним стала.

У вівторок зранку міс Селія досі в ліжку. Таця з учорашнім обідом стоїть на підлозі недоторкана. Міс Селія досі одягнена в зашмуляну блакитну нічну сорочку, що має такий вигляд, наче вона в неї зосталася від часу округу Туніки, смугасті брижі розірвані біля шиї. Спереду — щось схоже на плями від сажі.

— Ну ж бо, дайте мені добратись до тих простирадл. Шоу незабаром почнеться, і в міс Джулії буде клопіт. Ви не повірите, що вона вчора накоїла з доктором Біґмаусом.

Та вона просто собі лежить.

Пізніше я приношу їй закритий курячий пиріг. Хоча все, що я хочу зробити, — це сказати міс Селії, щоб вона зібралась, пішла на кухню та нормально поїла.

— Що ж, міс Селіє, я знаю, що те, що з вами сталось на Вечорі, жахливо. Та ви не можете тут сидіти до безкінечності, шкодуючи себе.

Міс Селія встає з ліжка та зачиняється у ванній. Я починаю знімати простирадла. Коли я із цим закінчую, підбираю вологі серветки та склянки з нічного столика. Зауважую купку листів. Зрештою, ця жінка хоча б уставала, щоб піти до поштової скриньки. Я підіймаю їх, щоби протерти стіл, і бачу літери Г. В. Г. на поверхні картки. До того, як я зрозуміла, що кою, — прочитую всю записку:

Дорога Селіє,

Як компенсацію за розірвану тобою мою сукню ми в Лізі радо приймемо внесок у розмірі не менш як дві сотні доларів. Крім того, будь ласка, утримайся від будь-якої волонтерської участі у нечленських заходах у майбутньому, оскільки твоє ім’я було внесено до випробувального списку. Будемо вдячні за співпрацю у цій справі. Будь ласка, надішли чек у відділ Джексонської Ліги.

У середу зранку міс Селія досі у простирадлах. Я пораюся на кухні, намагаючись оцінити те, що вона не крутиться тут, біля мене. Та мені не вдається цим насолоджуватись, бо весь ранок дзвенить телефон, і вперше відколи я тут, міс Селія не бере слухавку. Після десятого разу я вже не можу це чути й хапаю телефон, і відповідаю «алло».

Іду до неї у спальню, повідомляю:

— Містер Джонні телефонує.

— Що? Він не повинен знати, що я знаю, що він про тебе знає.

Я глибоко зітхаю, показуючи, що ця брехня для мене більше не має жодного значення.

— Він телефонував до мене додому. Обман викрито, міс Селіє.

Міс Селія заплющує очі:

— Скажи, що я сплю.

Я підіймаю слухавку у спальні, пильно дивлюся міс Селії у вічі та говорю йому, що вона в душі.

— Так, сер, у неї все гаразд, — запевняю та примружую очі.

Кладу слухавку й впиваюся поглядом у міс Селію.

— Він хотів знати, як ви.

— Я чула.

— Я збрехала заради вас, знаєте.

Вона знову кладе подушку собі на голову.

Наступного полудня я вже не можу це терпіти жодної хвилини більше. Міс Селія досі на тому самому місці, що й увесь тиждень. Її обличчя — змарніле, а «насичене масло» має немитий вигляд. І кімната тхне брудними людьми. Закладаюся, що вона від п’ятниці не купалась.

— Міс Селіє, — кличу.

Міс Селія на мене дивиться, та не усміхається, не озивається.

— Містер Джонні приїде додому сьогодні ввечері, а я йому пообіцяла, що за вами нагляну. Що він вирішить, коли вгледить вас у ліжку в цій жахливій нічній сорочці.

Чую, як вона сопе, гикає, а потім починає щосили ридати.

— Це все ніколи б не трапилось, якби я залишилася там, де моє місце. Він мусив нормально одружитись. Він мусив одружитися з… Гіллі.

— Ну ж бо, міс Селія. Це не…

— Гіллі на мене дивилась… наче я порожнє місце. Наче я — сміття обабіч дороги.

— На міс Гіллі — не зважати. Ви не можете судити про себе по тому, ким вас бачить ця жінка.

— Я не створена для такого життя. Мені не потрібен обідній стіл на дванадцять осіб. Мені не вдалося б зібрати дванадцятеро людей, навіть якби я благала їх прийти.

Я хитаю до неї головою. Знову скаржиться, бо має забагато.

— За що вона мене так ненавидить? Вона ж мене навіть не знає, — плаче міс Селія. — І це не тільки через Джонні, обізвала мене брехухою, звинуватила в тому, що це я для неї дістала той… пиріг. — Вона вдаряє кулаками по колінах. — Я б ніколи не виблювала, якби не це.

— Який пиріг?

— Г-г-гіллі виграла твій пиріг. І звинуватила мене в тому, що це я її на нього підписала. Позбиткувалася … з неї. — Вона підвиває та схлипує. — Навіщо мені це робити? Вносити її ім’я у список?

Повільно я втямлюю, що відбувається. Не знаю, хто підписав Гіллі на пиріг, але знаю, чому вона готова з’їсти кожного, хто, на її думку, це скоїв.

Я глипаю на двері. Голос у моїй голові промовляє: «Йди звідси, Мінні. Просто тихенько вислизни». Та я споглядаю міс Селію в її старій нічній сорочці, і мене огортає почуття вини, густе, як глина язу.

— Я так більше не можу чинити з Джонні. Я вже вирішила, Мінні. Я повертаюсь, — вона схлипує. — Назад у Шуґар-Дітч.

— Ви зібралися кидати чоловіка, бо поригали на якійсь ве­чірці? — «Хвилиночку», — думаю, мої очі широко розплющуються. Міс Селія не може покинути містера Джонні. Що ж станеться зі мною?

Міс Селія від нагадування ридає ще дужче. Зітхаю і туплюся в неї, розмірковуючи, що робити.

Господи, гадаю, час настав. Час настав розповісти про те, про що я б нікому ніколи не хотіла розповідати. Я втрачу роботу так чи так, то ж чому б не спробувати.

— Міс Селіє… — сідаю в жовте крісло в кутку. Я в цьому домі не сиділа ніде, окрім кухні та у ванній на підлозі, проте сьогоднішній день вимагає крайніх заходів. — Мені відомо, чому міс Гіллі так розлютилась, — кажу. — Через пиріг, я маю на увазі.

Міс Селія висякується у серветку міцним гучним гудком. Вона дивиться на мене.

— Я дещо вчинила. Це було Страшно. Жахливо. — У мене заходиться серце лише від самої думки про це. Розумію, що не можу сидіти в цьому кріслі та водночас викладати ту історію. Встаю та підходжу до краю ліжка.