Прокручую ручку на «1». Лампочки зверху тьмяніють. Лунає повільне дзижчання, звук якого наче піднімається вгору. Я спостерігаю, як від повітря ледь піднімаються кілька маминих кучерів.

— Ой… — видає мама й заплющує очі. Останнім часом вона така втомлена, і те загострення її виразки. Доктор Ніл сказав, що для неї краще, якщо вдома буде прохолодно.

— Це навіть не на повну потужність, — додаю я і ставлю ручку на «2». Повітря дме трохи дужче, холоднішає, і ми всі троє всміхаємося, із лобів випаровується піт.

— Ну, дідько його бери, вмикай на повну потужність, — дозволяє тато, і я переміщую ручку на «3». Це найвищий, найхолодніший, найпрекрасніший рівень, а мати хихоче. Ми стоїмо, пороззявлявши роти, ніби спроможні його з’їсти. Знову спалахує світло, шум гучнішає, ми ще більше всміхаємось, а потім все завмирає. Темрява.

— Що… що трапилося? — запитує мама.

Тато дивиться на стелю. Він виходить до вітальні.

— Ця чортівня вибила електрику.

Мама обвіває себе хусткою на шиї.

— Господи, Карлтоне, та ж полагодь.

Протягом години я чую, як Джеймсо з татом клацають перемикачами та брязкають інструментами, чую гупання чобіт на ґанку. Після того, як вони все полагодили і я прослухала лекцію від тата про те, щоби ніколи не перемикати прилад на «3», інакше він рознесе будинок на друзки, ми з мамою спостерігаємо, як вікна вкриваються крижаним туманом. Потім мама, підтягнувши під груди зелену ковдру, дрімає в синьому кріслі у стилі королеви Анни.

Я чекаю, доки вона засне, прислухаючись до м’якого хропіння, приглядаюсь, як вона морщить чоло. Навшпиньки вимикаю всі лампи, телевізор, усі електричні прилади на першому поверсі, навіть холодильник. Стаю перед вікном і розстібаю блузку. Обережно повертаю циферблат на «3». Тому що я не хочу нічого відчувати. Я хочу замерзнути зсередини. Я хочу, щоб крижаний холод дув просто на моє серце.

За три секунди електрику вибиває знову.

Наступні два тижні я повністю поринаю в інтерв’ю. Моя друкарська машинка на задньому ґанку, і більшу частину дня та ночі я працюю. Через фіранки зелений двір і поля постають, наче затуманені. Іноді я ловлю себе на тому, що туплюся кудись у поля, що я не тут. Я на старій кухні Джексона із покоївками, спітнілими й засмальцьованими, у білих уніформах. Я відчуваю ніжні тільця білих немовлят, чую їхнє дихання. Я відчуваю те, що відчувала Константін, коли мама привезла мене з лікарні додому та передала їй. Я дозволяю їхнім кольоровим спогадам витягнути мене з мого жалюгідного життя.

— Скітер, ми вже тиждень не бачили Стюарта, — увосьме повторює мама. — Ви ж не посварилися, еге ж?

Зараз я пишу колонку міс Мирни. Підготувавшись колись на три місяці наперед, я ледь не пропустила дедлайн.

— Мамо, все нормально. Він не може щохвилини телефонувати. — Але потім я пом’якшую свій тон. Щодня вона здається все більш схудлою. Гостроти її ключиць достатньо, щоби притлумити моє роздратування. — Мамо, він просто поїхав із міста.

Це, нібито, її заспокоїло, тож я розповідаю ту саму історію Елізабет, трохи детальніше — Гіллі, щипаючи себе за руку, щоби стерпіти її єхидну посмішку. Але я не знаю, що сказати самій собі. Стюарту треба «простір» і «час», ніби йдеться про фізику, а не про людські стосунки.

Тому замість щодня себе жаліти, я щохвилини працюю. Друкую. Пітнію. Хто ж знав, що розбите серце так пече. Коли мама лежить у ліжку, тягну свій стілець до кондиціонера та впираюся в нього. У липні він перетворюється на срібний вівтар. Я помітила, як Паскаґула вдає, що однією рукою витирає пил, а іншою підставляє коси під холодне повітря. Кондиціонер — не новий винахід, але кожна крамниця у місті виставляє у вікні табличку з повідомленням про це, друкує оголошення, — це так важливо. Я теж виготовила картонну табличку для сім’ї Феланів, примостила її на вхідній клямці — тепер із кондиціонером. Мама всміхається, але робить вигляд, що її це не розважає.

Одного з нечастих вечорів удома я сиджу з мамою й татом за обіднім столом. Мама гризе свою вечерю. Вона весь день намага­ється приховати від мене, що блювала. Вона притискає пальці до верхньої частини носа, щоб зменшити головний біль, і говорить:

— Я думала про двадцять п’яте, як ви гадаєте, їх не надто рано запрошувати? — я досі не можу змусити себе зізнатися їй, що ми із Стюартом розійшлись.

Але з її обличчя я бачу, що мама почувається гірше, ніж увечері. Вона бліда й намагається якомога довше всидіти за столом, хоч я знаю, що вона не може. Я беру її за руку й відповідаю:

— Мамо, я дізнаюся. Впевнена, що двадцять п’ятого буде добре.

Уперше за весь день вона всміхається.

Ейбілін дивиться на стос сторінок на кухонному столі й усміхається. Стос має дюйм завтовшки, надрукований через подвійний інтервал і починає скидатися на те, що можна поставити на полицю. Ейбілін така сама виснажена, як і я. Безсумнівно, навіть більше, бо вона працює весь день, а потім приходить додому саме на нічні інтерв’ю.

— Погляньте на це, — тішиться вона. — Це майже книжка.

Я киваю, намагаюсь усміхнутись, але ще так багато роботи залишилось. Уже майже серпень, і, хоча кінцевий термін у січні, у нас іще п’ять інтерв’ю. За допомогою Ейбілін я зліпила та обрі­зала, структурувала п’ять розділів, жіночих розповідей, зокрема й Мінні. Але вони все ще потребують доопрацювання. На щастя, розділ Ейбілін уже готовий. Він займає двадцять одну сторінку, викладений гарно та просто.

Є кілька десятків вигаданих прізвищ, і білих, і чорношкірих, і часом буває важко нічого не наплутати. Отже, Ейбілін стала Сарою Росс. Мінні вибрала Гертруду Блек, невідь чому. Я обрала Аноніма, хоч Елейн Стайн цього ще не знає. Найсвілль, Міссісіпі — так назвали наше місто, тому що його не існує, проте залишили справжню назву штату, бо це викличе інтерес. І оскільки у штаті Міссісіпі справи з цим найгірші, ми вирішили за краще вибрати його назву.

Крізь вікно задуває вітерець, і сторінки тріпочуть. Ми обидві притискаємо їх долонями, щоби спіймати.

— Ви вважаєте… це надрукують? — запитує Ейбілін. — Коли книжка буде готова?

Я силкуюсь усміхатися до неї, показати хоч награну, але впевненість.

— Я сподіваюся на це, — кажу так радісно, як можу. — Здається, її зацікавила ідея, і вона… незабаром буде марш і…

Я чую, як згасає мій голос. Мені справді невідомо, чи захоче місіс Стайн це друкувати. Але знаю, відповідальна за проект я, і на їхніх працьовитих зморшкуватих обличчях бачу, як ці покоївки прагнуть, щоби книжку надрукували. Вони бояться, щодесять хвилин поглядають на задні двері, бояться, що їх упіймають, бо вони розмовляють зі мною. Я боюся, що їх поб’ють, як онука Ловенії, або, чорт забирай, уб’ють у власному дворі, як Медґара Еверса. Ризик, на який вони йдуть, доводить — вони прагнуть, щоби це надрукували, дуже цього прагнуть.

Я більше не почуваюся захищеною просто тому, що я біла. Коли я їду до Ейбілін, часто озираюся. Поліцейський, який зупинив мене кілька місяців тому, — це нагадування мені: тепер я загроза для кожної білої сім’ї у місті. Незважаючи на те, що багато розповідей гарні, такі, що прославляють зв’язки цих жінок із їхніми сім’ями, саме погані історії привернуть увагу білих людей. Саме через них у них закипить кров і стиснуться кулаки. Тож ми повинні тримати це в найсуворішій таємниці.

У понеділок я зумисне запізнилася на п’ять хвилин на наше перше за місяць вечірнє засідання Ліги. Гіллі була на узбережжі, а ми б не насмілилися зустрітися без неї. Вона засмагла й готова головувати. Вона тримає молоточок, як зброю. Усі жінки навколо мене сидять і курять цигарки, струшують попіл у скляні попільнички на підлозі. Я гризу нігті, щоб не закурити. Я не курю вже шість днів.

Окрім того, що в моїй руці немає цигарки, мною тіпає, коли я бачу цих осіб навколо себе. Я легко помічаю в залі сімох жінок, які пов’язані з кимось у книжці, навіть якщо їх самих там немає. Хочу вибратися звідси й повернутися до роботи, але спливають дві довгі задушливі години, допоки Гіллі нарешті стукає молоточком. До того часу навіть вона має вигляд, втомлений від власного голосу.