— Я не… я навіть не припускала, що вони можуть це зробити, — промовляю я та затуляю рота. Наша книжка знайде місце у п’яти тисячах будинків, на їхніх поличках, поряд із їхніми нічними столиками, позад їхніх унітазів.

— Надійде більше грошей. Принаймні, по сотні доларів кожній із вас. І хто знає. Можливо, буде й більше.

Я кладу руку на серце. Ще не витратила й цента з перших шістдесяти одного долара, а тепер вона мені обіцяє, що буде більше?

— І ще дещо. — Міс Скітер дивиться униз на свою сумку. — Я ходила в газету у п’ятницю та покинула роботу міс Мирни. — Вона глибоко вдихає. — І запропонувала містерові Ґолдену, щоби наступною міс Мирною стали ви.

— Я?

— Я зізналася, що ви допомагали мені з відповідями протягом тривалого часу. Він сказав, що подумає про це, а сьогодні зателефонував і погодився, якщо ви нікому не відкриєтесь і писатимете відповіді так, як це робила міс Мирна.

Вона вийняла із сумки свій записник, обгорнутий синьою тканиною, та простягнула його мені.

— Говорив, що платитиме вам так само, як і мені, десять доларів на тиждень.

Мені? Працювати на газету білих? Сідаю на диван, розгортаю записник, бачу всі листи та статті з минулих разів. Міс Скітер присідає поряд.

— Дякую, міс Скітер. За це, за все.

Вона всміхається й глибоко вдихає, ніби намагається відігнати сльози.

— Не можу повірити, що завтра ви станете жителькою Нью-Йорка, — говорю.

— Насправді я спочатку їду до Чикаго. Лише на один день. Я хочу побачити Константін, її могилу.

Я киваю.

— Я рада.

— Мама показувала мені некролог. Вона якраз за містом. А потім, наступного ранку, я вирушу до Нью-Йорка.

— Перекажіть Константін вітання від Ейбілін.

Вона сміється.

— Я так нервую. Я ніколи не була в Чикаго чи Нью-Йорку. Я ніколи раніше не була навіть у літаку.

Ми секунду сидимо, слухаючи грозу. Згадую той перший раз, коли міс Скітер прийшла до мого будинку; як нам було незручно. Тепер я почуваюся так, наче ми сім’я.

— Ви боїтеся, Ейбілін? — запитує вона. — Того, що може трапитись?

Відвертаюся так, щоб заховати очі.

— Я в нормі.

— Інколи я сумніваюсь, чи це вартувало того. Якщо щось станеться з вами… як я із цим житиму, знаючи, що це через мене?

Вона затуляє очі руками, ніби не хоче бачити, що трапиться.

Іду до спальні й приношу пакунок від преподобного Джонсона. Вона знімає папір і пильно дивиться на книжку, в якій записано всі імена.

— Я хотіла надіслати її до Нью-Йорка, але, думаю, вона потрібна вам зараз.

— Я не… розумію, — мовить вона. — Це мені?

— Так, мем. — Тоді переказую їй послання преподобного про те, що вона частина нашої сім’ї. — Вам потрібно пам’ятати: кожен із цих підписів означає, що це того вартувало.

Вона читає подяки, написані їй коротенькі рядки, проводячи пальцями по чорнилу. Її очі наповнюються сльозами.

— Гадаю, Константін справді пишалася б вами.

Міс Скітер усміхається, і я помічаю, яка вона молода. Після всього нами написаного, після годин утоми та хвилювання, я протягом тривалого часу не бачила цієї дівчини такою, якою вона ще є.

— Ви впевнені, що все гаразд? Якщо я покину вас, із усім цим…

— Їдьте до Нью-Йорка, міс Скітер. Їдьте, щоб знайти своє життя.

Вона всміхається, струшуючи сльози, й говорить:

— Дякую.

Тієї ночі лежу в ліжку та розмірковую. Я така щаслива за міс Скітер. Вона починає своє життя заново. Сльози скочуються по моїх скронях у вуха, а я уявляю, як вона зі своїм довгим волоссям ходить вулицями великого міста, що бачила по телевізору. Частина мене хотіла би теж почати нове життя. Стаття про прибирання — це нове. Одначе я немолода. Моє життя закінчується.

Чим більше я силкуюся заснути, тим більше розумію, що не спатиму більшу частину ночі. Я наче чую гомін з усього міста — людський поговір про книжку. Як людям вдається спати з отим гомоном? Я думаю про Флору Лу: як би було, коли б Гіллі не говорила по всьому місті, що книжка не про Джексон, і міс Гестер звільнила б її. О, Мінні, думаю я. Ти зробила щось таки добре. Ти турбуєшся про всіх, окрім себе. Якби ж я тільки могла тебе захистити.

Схоже, що таємниця міс Гіллі висить на волосині. Щодня ще одна людина стверджує, що знає, що саме вона з’їла того пирога, і міс Гіллі лише затятіше бореться. Уперше в житті мені справді цікаво, хто виграє цю битву. Раніше я завжди вважала, що міс Гіллі, але зараз не знаю. Цього разу міс Гіллі може просто програти.

Перед світанком засинаю на декілька годин. Смішно, але не відчуваю втоми, коли встаю о шостій. Одягаю чисту, випрану у ванній минулого вечора уніформу. На кухні довго п’ю склянку холодної води з-під крана. Вимикаю світло на кухні та прямую до дверей, коли дзвонить телефон. Господи, ще зарано для такого.

Я піднімаю слухавку та чую плач:

— Мінні? Це ти? Що…

— Лероя звільнили минулого вечора. Коли Лерой запитав чому, його бос відповів, що містер Вільям Голбрук звелів йому так учинити. Голбрук сказав йому, що причиною є його дружина негритянка. Лерой прийшов додому та намагався вбити мене голими руками! — Мінні важко дихає та зітхає. — Він викинув дітей на подвір’я, а мене зачинив у ванній і погрожував, що запалить будинок, разом зі мною, замкненою всередині!

Господи, це відбувається. Я затуляю рот, відчуваючи, як падаю в чорну прірву, яку ми створили для себе. Усі ці тижні я чула впевненість у голосі Мінні, а зараз…

— Та відьма, — кричить Мінні. — Він збирається вбити мене через неї!

— Де ти зараз, Мінні, де діти?

— На заправці, я прибігла сюди босоніж! Діти побігли до сусідів… — Вона важко дихає, хлипає та гарчить. — Октавія їде нас забрати. Казала, приїде так швидко, як зможе.

Октавія в Кентоні, двадцять хвилин на північ від міс Селії.

— Мінні, я зараз прибіжу туди…

— Ні, не клади слухавку, будь ласка. Просто побудь на телефоні зі мною, поки вона сюди добереться.

— Із тобою все гаразд? Тебе не поранено?

— Я більше не можу цього терпіти, Ейбілін. Я так не можу…

Вона починає плакати у слухавку.

Це вперше за весь час я чую, що Мінні так говорить. Я глибоко вдихаю, знаючи, як потрібно вчинити. Слова у моїй голові такі чіткі, і її єдиний шанс справді почути мене саме зараз, стоячи босоніж на кам’яній підлозі біля телефона на заправці.

— Мінні, послухай мене. Ти ніколи не втратиш своєї роботи у міс Селії. Містер Джонні сам тобі обіцяв. І з книжки прийде більше грошей, міс Скітер дізналася про це минулого вечора. Мінні, ти чуєш, що я кажу: Тобі більше не треба, щоб Лерой тебе бив.

Мінні зайшлася плачем.

— Час, Мінні. Чуєш мене? Ти вільна.

Досить повільно плач Мінні затихає. Вона затихає повністю. Якби не чула її дихання, то вирішила б, що вона повісила трубку. Будь ласка, Мінні, благаю я. Будь ласка, скористайся шансом визволитись.

Вона глибоко, схлипуючи, вдихає. Озивається:

— Я чую, що ти говориш, Ейбілін.

— Ну ж бо, я прийду на заправку та почекаю з тобою. Повідом­лю міс Ліфолт, що запізнюсь.

— Ні, — заперечує вона. — Моя сестра… незабаром тут буде. Ми сьогодні залишимось у неї.

— Мінні, це лише на сьогодні чи…

Вона видихає у трубку.

— Ні, — кидає вона. — Я не можу. Я досить довго це терпіла. — І я чую, що Мінні Джексон знову стає собою. Її голос тремтить, я знаю, що їй страшно, але вона промовляє: — Господи, допоможи йому, але Лерой не відає, ким стане Мінні Джексон.

Моє серце тьохкає.

— Мінні, ти ж не вб’єш його. Тоді ти сядеш у тюрму, куди хоче спровадити тебе міс Гіллі.

Господи, та тиша довга й жахлива.

— Я не збираюся його вбивати, Ейбілін. Я обіцяю. Ми поживемо в Октавії, доки не знайдемо собі місця.

Я видихаю.

— Вона тут, — каже вона. — Зателефоную тобі сьогодні ввечері.

Коли дістаюся до міс Ліфолт, у будинку справжня тиша. Гадаю, Малюк усе ще спить. Мей Моблі вже пішла до школи. Я залишаю сумку у пральні. Двері до їдальні зачинено, і на кухні гарно, прохолодно.