Повертаючись, я чую розмову всіх леді за столом. Голос міс Гіллі гучний. Прикладаю вухо до кухонних дверей, боячись туди ввійти.

— …не Джексон. Ця книжка — мотлох, ось що. Б’юсь об заклад, її вигадала якась негритоска…

Чую скрип крісла й знаю, що міс Ліфолт збирається йти шукати мене. Більше не можу відкладати. Відчиняю двері, тримаючи в руках глечик із холодним чаєм. Іду навколо столу, опустивши очі.

— Я чула, що тією героїнею Бетті може бути Шарлін, — говорить міс Джені, широко вирячивши очі. Поряд із нею міс Лу-Енн дивиться кудись уперед, наче їй байдуже — чи так, чи так. Я б хотіла поплескати її по плечі. Якби я могла висловити їй мою радість, що вона є білою леді Ловенії, та нічого не викрити. Одна­че знаю, що не можу. І не можу нічого сказати про міс Ліфолт тому, що вона просто супиться, як завше. Та лице міс Гіллі пурпурове, ніби слива.

— А служниця в четвертому розділі? — продовжує міс Джені. — Я чула, що Сіссі Такер говорить…

— Книжка не про Джексон! — Міс Гіллі майже верещить, і я підстрибую, наливаючи чай. Крапля чаю випадково падає на порожню тарілку міс Гіллі. Вона дивиться на мене й, мовби магнітом, притягує мій погляд.

Тихо та непривітно цідить:

— Ти розлила, Ейбілін.

— Вибачте, я…

— Витри.

Тремтячи, я витираю ганчіркою, через яку тримаю глечика за ручку.

Вона вглядається у моє обличчя. Я змушена опустити очі. Відчуваю між нами напружену таємницю.

— Принеси мені нову тарілку. Ту, яку ти не забруднила своєю нечистою ганчіркою.

Приношу їй нову тарілку. Вона обстежує її та досить голосно сопе. Потім обертається до міс Ліфолт і говорить:

— Цих людей навіть не можна навчити бути чистими.

Цього вечора я маю сидіти в міс Ліфолт допізна. Тоді, як Мей Моблі спить, дістаю записник для молитов і починаю за списком. Я радію за міс Скітер. Вона телефонувала мені цього ранку й казала, що пристала на пропозицію про роботу. Через тиждень вона переїжджає до Нью-Йорка. Але, Господи, мені не вдається припинити підскакувати, щоразу, коли чую шум, гадаючи, що то, мабуть, міс Ліфолт заходитиме у двері й казатиме, що знає правду. Діставшись додому, я надто нервую, щоб ля­гати спати. У суцільній темряві йду до задніх дверей Мінні. Вона за столом, читає газету. Це єдина частина доби, коли вона не бігає навколо, щоб витерти щось, нагодувати когось або змусити діяти правильно. У будинку так тихо, що я розумію: щось не гаразд.

— Де всі?

Вона знизує плечима:

— Пішли спати або на роботу.

Відсуваю крісло та сідаю.

— Я просто хочу знати, що трапиться, — починаю. — Знаю, що повинна бути вдячною, що це не позначилося на мені, але від цього очікування божеволію.

— Станеться. Досить незабаром, — відповідає Мінні так, наче ми розмовляємо про каву, яку п’ємо.

— Мінні, як ти можеш бути такою спокійною?

Вона зиркає на мене, кладе руку на живіт, який раптом з’явився впродовж останніх двох тижнів.

— Знаєш міс Чотард, якій прислуговує Віллі Мей? Учора вона запитала Віллі Мей, чи вона поводиться з нею так погано, як та жахлива леді з книжки. — Мінні пирхає. — Віллі Мей відповіла, що їй є куди рости, але вона не така аж погана.

— Вона справді про це запитала?

— Тоді Віллі Мей розповідала їй про все, що всі інші білі леді робили їй, доброго та поганого, а та біла леді слухала. Віллі Мей каже, що вона там тридцять сім років, і це вперше вони сиділи за одним столом разом.

Крім Ловенії, це перша хороша новина, нами почута. Я намагаюся насолодитися нею. Одначе повертаюся до реальності.

— А як щодо міс Гіллі? Як щодо того, що говорить міс Скітер? Мінні, ти що, навіть ні трошки не стурбована?

Мінні відкладає газету.

— Глянь, Ейбілін. Я не брехатиму. Боюсь, Лерой уб’є мене, коли дізнається. Боюсь, що міс Гіллі підпалить мій будинок. Але, — вона хитає головою, — я не можу цього пояснити. У мене відчуття. Мабуть, усе відбувається так, як мало би.

— Справді?

Мінні немов сміється.

— Господи, я починаю висловлюватися так, як ти, еге ж? Певно, старію.

Я штурхаю її ногою. Силкуюся зрозуміти, звідки це в неї. Ми зробили щось сміливе та хороше. А Мінні, мабуть, вона не хоче бути позбавленою того всього, що супроводжує сміливе та хороше.­ Навіть поганого. Але я не можу вловити спокій, який вона відчуває.

Мінні зазирає назад у газету, але за трохи я виявляю, що вона не читає. Вона просто тупиться у слова, думаючи про щось інше. По сусідству захряскують дверцята чиєїсь машини — вона підскакує. І тоді я її бачу, ту тривогу, що вона прагне приховати. Але чому? Дивуюсь я. Чому вона це приховує від мене?

Чим довше дивлюся, тим більше осягаю, що зробила Мінні. Я не знаю, чому саме тепер до мене це доходить. Мінні змусила нас вписати історію про пиріг для того, щоб захистити нас. Не для того, щоб захистити себе, а щоб захистити мене й інших служниць. Знала, що це тільки погіршить ставлення до неї Гіллі. Але, щоб там не було, вона зробила це для кожного з нас. Вона не хоче, щоби бачили, яка вона налякана.

Я потискаю її руку.

— Ти прекрасна людина, Мінні.

Вона закочує очі та висолоплює язика, наче я їй подала тарілку з печивом для собаки.

— Я знала, що ти старієш, — промовляє вона.

Ми обоє тихо сміємося. Пізно, і ми такі втомлені, але вона встає, ще наповнює свою чашку кавою та ставить мені чашку чаю. Я повільно п’ю. Ми розмовляємо до пізньої ночі.

Наступний день субота. Ми всі в будинку. Уся сім’я Ліфолт плюс я. Навіть містер Ліфолт сьогодні вдома. Моєї книжки на столику біля ліжка немає. Певний час я не знаю, де міс Ліфолт її поклала. Тоді помічаю на дивані її сумочку: вона запхнула її ­досередини. Отже, кудись носила. Я заглядаю та бачу, що закладки зникли.

Хочу зазирнути в її очі та з’ясувати, що їй відомо, але більшість дня міс Ліфолт перебуває на кухні, намагаючись приготувати торт. Не дозволяє мені зайти й допомогти. Каже, що це не такий, як один із моїх тортів, це вишуканий рецепт, який вона взяла із журналу «Гурман». Завтра вона дає легкий сніданок для своєї церкви: їдальню заставлено речами для святкування. Вона позичила три каструлі для підігріву їжі у міс Лу-Енн і вісім наборів срібла у міс Гіллі, тому що прийде чотирнадцятеро осіб, а Бог заборонив будь-кому з їхньої церкви використовувати стару хорошу металеву виделку.

Малюк грається з Мей Моблі в її спальні. А містер Ліфолт никається будинком. Подеколи він зупиняється перед спальнею Крихітки, потім крокує далі. Мабуть, думає, що йому слід гратися з дітьми, оскільки субота, але, припускаю, не знає як.

Тому для мене лишається не так багато місць куди піти. Тільки друга година, але я вже прибрала все до найвіддаленішого закутка, відполірувала ванну, випрала одяг. Попрасувала все, навіть зморшки на своєму обличчі. Вигнана з кухні, я не хочу, щоб містер Ліфолт вважав, що вся моя робота — це ігри з діть­ми. Нарешті починаю ходити колами також.

Коли містер Ліфолт байдикує в їдальні, я заглядаю й бачу, що Мей Моблі з папірцем у руці навчає Росса чогось нового. Вона любить гратися з маленьким братом у школу.

Іду до вітальні та беруся вдруге витирати пил із книжок. Мабуть, мені не треба йти прощатися з нею про всяк випадок сьогодні, коли всіх так багато.

— Ми гратимемо в гру, — долинає до мене, як Мей Моблі гукає своєму братові. — Тепер ти сідай за стіл, тому що ти у Вулфворсі й ти темношкірий. І ти повинен там сидіти, що б я не коїла, або сядеш у тюрму.

Іду до її спальні якомога швидше, але містер Ліфолт уже там, спостерігає від дверей. Я стою позаду нього.

Містер Ліфолт схрещує руки на своїй білій сорочці. Схиляє голову набік. Моє серце б’ється зі швидкістю одна тисяча миль за годину. Я жодного разу не чула, щоби Мей Моблі згадувала наші секретні історії ще перед кимось, окрім мене. І то тоді, коли її мами немає вдома та ніхто не чує, лише будинок. Але вона так цим захоплена, що й не зважає, що тато слухає її.