— Ти про мою скарбницю кажеш? — занепокоївся Урґх. — А золото я куди діну?

— Нікуди. Хай разом з нею буде. Вона, о пане, набагато цінніша за все твоє золото.

— Гаразд. Із вогнищем ми завжди встигнемо, — заявив Урґх. — Гей, замкнути її у скарбниці…

Юрбою, що стояла у дворі, прокотився невдоволений гул, який, проте, відразу стих, коли Урґх обвів усіх диким поглядом.

— …твої майстри, о пане, за ніч підготують кімнату, яка відповідатиме нашим намірам, і вранці туди перенесемо Істоту, бо у скарбниці вона швидко задихнеться, — закінчив Буду. Урґх нічого не розумів і тільки бездумно кивав головою.

Вояки слухняно рушили до скарбниці, несучи Дівчину, обплетену сіткою. За прочиненими на мить залізними дверима у світлі смолоскипа замерехтіли скарби: золоті злитки й монети, діадеми, персні, браслети й намиста, коштовні камені, коралі, срібні прикраси. Все це колись належало родам Великого Королівства. А тепер на золотих скарбах лежала, обплутана сітями, остання спадкоємиця роду Люілів, що й була власницею цих багатств.

Урґх поспіхом подався до своїх покоїв. За ним, ледве встигаючи, біг Буду. Ніхто не зауважив Айока, який прошмигнув туди ще перед ними і скулився у темному кутку за завісою. Він і сам не знав, як це він спромігся (на його думку) на таку велику відвагу. Зате знав одне: остання жива Істота зі справжнього королівського роду Люілів потрапила сюди з його вини. Від милості чи немилості його батька залежало її життя. В очах всіх лицарів Урґха Айок бачив язики вогнища. Тепер він прагнув довідатись, як і чому могло статись те, що видавалося неможливим: від негайної смерті цю дівчину врятував не хто інший, а її найзавзятіший переслідувач — Буду. Чому він так вчинив? Чого він хотів цим домогтися? Айок не сумнівався у тому, що Буду, напевно, мав якусь темну і, безперечно, лиху мету. Він врятував Люелле — бо таке в неї мало бути ім’я, за традицією роду, — не тому, що у нього добре серце, і не тому, що відчув докори сумління або внутрішній голос підказував йому: він, Буду, — мешканець цього краю, а не Загарбник. Ні, Буду, напевно, вигадав щось жахливе…

Урґх зі своїм слугою зайшли в покої. Айок завмер за завісою, весь перетворившись на слух, бо ж Буду зазвичай говорив пошепки. Урґх зате, як завжди, гримів на всю кімнату.

— Що це ти вигадав, Буду, чортове насіння? — рикнув він з неприхованою цікавістю.

— Тихіше, пане, у твоєму замку є також і недобрі вуха… — прошепотів Буду.

— Жартуєш ти чи що? — проревів Урґх. — У моєму замку наймогутніший я і всі бояться мого гніву!

— Так, пане. Але дехто радіє, що у тебе є гризоти…

— Пісня Єдина і її пророцтва? — зареготав Урґх. — Та ж вони також небезпечні для всіх мешканців Замку!

— Так, пане. Але в тебе є ще інша біда. Твій син… — і Буду затих.

Урґх трохи помовчав і понуро відповів:

— Так, мій син не гідний імені Великих Урґхів, і навіть якби та клята Пісня нам не загрожувала, то у мене, Урґха XIII, немає спадкоємця…

— …але ти міг би його мати, — швидко додав Буду.

— Дурню! Я вдівець і застарий. Куди вже мені плодити нових синів!

— А тобі й не треба, пане. Твоїм наступником, що принесе щастя цій країні, буде не хто інший, а твій єдиний син, Айок, майбутній Урґх XIV…

— Що ти верзеш, Буду! Ти прекрасно знаєш, що він на таке не здатен. Мені від цього боляче, але що ж із того? Тут уже нічого не поробиш. Мої лицарі слушно вимагають, щоб моїм спадкоємцем став мій небіж, Варґхр. Айок на троні приніс би моєму родові тільки ганьбу. Та він навіть не зміг би втримати цього трону! Тепер, коли Пісня Єдина…

— …якраз про це я й кажу, пане, — тріумфально промовив Буду. — Твій син — єдиний, хто може змінити долю цієї країни, яку їй провіщає Пісня, і водночас — долю цілого твого роду, — прошепотів Буду.

Коли його володар здивовано роззявив рота й замовк, Буду мовив далі:

— Треба тільки, пане, щоб твій син одружився з цією дівчиною.

Урґх в німому здивуванні ще ширше роззявив рот, проте його брови грізно насупилися. Здавалося, король вибухне зараз шаленим гнівом. Однак за мить чоло його розпогодилося, а злість змінило зацікавлення.

— І чого ти хочеш цим домогтись?

— Твій син через шлюб із останньою дочкою з роду Люілів, володарів і засновників цієї країни, здобуде право владарювати над цим народом, моральне й дійсне право. Бо він врятує їй життя і посадить на трон. І таким чином пророцтва Пісні Єдиної сповняться. Ти тільки подумай: за пророцтвами Пісні Люілі повернуться на свій трон, причому без крові. І водночас ти, пане, і твій рід не втратите престолу. Ми перехитримо Пісню! А народ цієї країни, з яким у нас одні клопоти, повірить, що Пісня повністю здійснилася, що, зрештою, герольди оголосять відразу після шлюбу Айока з цією Істотою. І народ перестане бунтувати!

Урґх спершу втратив здатність розмовляти і, поки слухав Буду, на його обличчі відбивалися все нові й нові почуття. Врешті він зареготав — голосно й радісно:

— А щоб його!… Оце головешка у тебе, Буду. Даю тобі лицарський пояс у нагороду за те, що ти вигадав. Хоча можеш бути певен: на лицаря ти не схожий. І я тебе озолочу, Буду! Ти справді наймудріший у цій країні. Тепер вони хай собі співають Пісню Єдину, але Вона вже нам не загрожує! Нехай собі затівають змови, щоб мій син віддав Варґхрові свої права спадкоємця трону! А от і не віддасть! Я вже знаю, Буду, що зроблю тебе моїм першим міністром. І даю тобі мішок золота на добрий почин!

Лисяче личко Буду засвітилось. Справді, сьогодні найзнаменніший день його життя. Задля цього дня зрадник ціле своє життя трудився. І нарешті отримав нагороду. З пахолка, що притримував повіддя Урґхового коня, він став служником у покоях, потім — дорадником. А зараз?.. Він, що народився рабом — бо хто ж пам’ятає ті небилиці про давнє Велике Королівство — стане міністром і даватиме лицарям накази свого володаря!

— А тепер, хоча вже ніч, вели збудити майстрів, — сказав Буду своєму панові зовсім новим, рішучим голосом. — Пам’ятай, що у скарбниці дівчина без повітря невдовзі задихнеться. Треба швидко оббити деревом одну з менших кімнат, у вікна вставити найтовстіші шибки. Ніде не мусить залишитись жодної шпаринки, крізь яку могла би прослизнути миша. Зробимо міцні дубові двері з маленьким віконечком з найгустішими ґратами, через яке будемо подавати їй їжу… Крім мене, тебе і… — тут Буду захихотів, — нареченого, ніхто не матиме права туди заходити. Ця кімната матиме подвійну роль: звідти наша безцінна здобич не втече, перекинувшись, скажімо, на мишу, і водночас там до неї не доберуться ті, що хотіли би бачити на троні Варґхра, і не вб’ють. А під дверима буде стояти подвійна сторожа.

— А нащо йому, цьому дурневі, моєму синові, туди заходити? — вереснув Урґх. — Вистачить з нього, коли побачить наречену у день шлюбу! А шлюб влаштуємо цього ж тижня!

— Мій пане, до твого сина, який так дуже тобі нелюбий, напрочуд приязно ставляться всі твої раби. Ніхто про це, крім мене, не знає, але він підкорив серця всіх твоїх слуг на кухні…

— Єдиний королівський син водився з рабами на кухні?! — заревів Урґх. — Усім зрубати голови, щоб ніхто про це не довідався!

— Не кричи на нього, пане, і залиш слуг із кухні в спокої. Я стежив за кожним його кроком, на всяк випадок, і знаю, що тільки завдяки приязні з рабами він зміг повністю вивчити цю кляту Пісню, а коли вивчив, виявилося, що лише він може її тлумачити. Ці раби, самі того не хотячи, нам прислужилися, і хтозна, чи вони ще на щось не згодяться. Завдяки ним і Айокові ця дівчина лежить тепер у твоїй скарбниці, наче найцінніша її перлина…

— Правду кажеш, Буду, — неохоче згодився Урґх.

— Та це ще не все. Це ж тільки Айок зможе завоювати приязнь цієї дівчини. І вона не опиратиметься шлюбу. Зрозуміє, що це для неї єдиний шанс врятувати життя. Скажемо їй так: або шлюб, або вогнище.

— У тебе є голова на в’язах, Буду! — ласкаво визнав Урґх. — Сам би я до такого не додумався. Ані тим паче ніхто з моїх лицарів чи міністрів… Тож іди, видай накази майстрам, а я нарешті посплю. Після стількох безсонних ночей вперше спатиму без кошмарів!