Він не обманув. Приїхав за кілька днів після випускного і ще з одним художником — нібито подивитися, як там їхнє панно на стіні Будинку культури. Панно ще поблискувало фарбами. На Будинку культури, що цієї зими вперше простояв без опалення, висів замок: директорка приходить тільки під вечір, бібліотекарка — лише два рази на тиждень, бо її перевели на третину ставки і бібліотека більше зачинена, ніж відчинена. Колгоспу, що тріскається по швах, взагалі вже не до культури.

Він зітхнув і промовисто показав на сіру автівку на дорозі:

— Ну як, русалочко-лоскоталочко, готова в дорогу? Бач, карету подано! Як я й обіцяв.

— Вже зараз? — перепитала недовірливо.

— А навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?

Мама вдарила руками об поли.

— Куди ти, оглашенна? Хто знає, куди він тебе завезе?

А за хвилину:

— Якщо чоловік обіцяє допомогти, то чого ж… Не проїжджий же якийсь. У сільраді знають, і де живе, і де робота його. Там же все записали, як платили за малювання.

Вона сподівалася потрапити якщо не у палац, то, принаймні, у розкішну квартиру. Це ж усе-таки не хто-небудь, а художник! Він поселив її у майстерні — тіснуватій, давно не біленій, заваленій полотнами, але з невеликим диванчиком і електричною плиткою. Сказав, хай звикає до атмосфери.

Атмосфера їй не дуже подобалася. Пахло старими стінами і фарбами. Попросила щітку і глину, щоб освіжити майстерню. Але він аж розсердився: їй треба готуватися до іспитів — бали в атестаті не такі вже й високі, а часу залишилося на заячий скік. Намагався втиснути в її забиту підручниками голову щось про основи рисунка. Вона ніяк не могла запам’ятати, зате затято зубрила відповіді на запитання з довідника для вступників до вишів. Перебувала наче в якійсь прострації, спала три-чотири години на добу. Але все менше вірила, що вступить. Десь прочитала, що діти пияків мають занижену самооцінку. Мабуть, так воно і є. Та й як не старалася в останньому навчальному році, відмінницею не стала.

Головним був творчий конкурс. Його вона боялася найбільше. Передчувала, що провалиться. Ну навіщо вона послухалася цього дивака? Що вона петрає в тому малярстві? Композиція, перспектива, колористика… Порожні звуки! Який з неї художник?! Та в них у школі й уроків малювання майже не було — то буряки в полі пололи, то огірки збирали, то яблука в колгоспному саду обривали. А коли нарешті наставала черга вчитися, то малювання і співи іншими уроками замінювали, щоб наздогнати згаяне з математики, фізики, географії чи історії.

Але члени приймальної комісії так підхвалювали її малюнки… Ну не зовсім її… Коли подавали їх, Богдан переконував:

— Ти навчишся. Не святі горшки ліплять. У тебе просто не було часу і підготовки. Головне — вступити, а там… Я допоможу. Думаєш ті, що приймають іспити, багато тямлять у мистецтві? Копіювальники! Дзеркальники! Я б декого з них сюди на гарматний постріл не підпустив. Навіть Санько, новоспечений ректор тобто… ще торік викладав малювання в училищі. А тепер… Така от тенденція: інститути відкриваються, як гриби після дощу… У нього блат нагорі, свої люди в Білому домі… От і має свій інститут. Ну ще оформлювачів готувати — куди не йшло, вчителів малювання — баба надвоє гадала. Але ж… Які претензії на вирощування мистецької еліти! А хто, хто її має готувати?!

Вона не дуже розуміла того, що він говорить. Яка тенденція? Яка еліта? Що відбувається? Але відчувала: він більше хвилюється за неї, ніж вона сама. А як він радів, коли її прізвище таки з’явилося у списку абітурієнтів! Ніби мільйон у лотерею виграв. Підхопив її на руки і кружляв, кружляв навколо себе.

Зразу ж після іспитів вона оселилася у його квартирі, що мало відрізнялася від майстерні за розмірами, але аж виблискувала новенькими шпалерами і свіжопофарбованими вікнами і дверима. Зізнався: не міг же він привести свою русалочку у холостяцький барліг, тож, поки вона жила у майстерні, робив ремонт — переважно ночами. Заради неї багато чого довелося змінити. Найважче було «відшити» численних друзів, які з усіх кінців міста збиралися «до Боді на вечорниці». Вона не злюбила їх, не розуміла, про що вони говорять, і боялася, щоб він не став таким, як батько. Той теж починав з чарки у товаристві. Він розумів її і з якимсь провинним виглядом розводив руками перед друзями: вибачайте, моя студентка до занять готується.

А потім вона стала викладачкою образотворчого мистецтва. Там же, де колись працював її ректор. Тільки тепер це училище стало коледжем. Малювала. Брала участь у виставках. Якось один недолугий критик написав, що її квіткові композиції банальні, простіше було б робити і виставляти фотографії. Мовляв, мистецтво — це не копіювання світу, не відтворення створеного природою, а особливе бачення його. Вона трохи поплакала, а потім заявила: все це від заздрості, бо її роботи не припадають курявою, як у декого, їх купують, особливо студенти. Вона сама привчила їх: краще придбати на подарунок картину з квітами, ніж букет, бо живі квіти за день-два зів’януть, а намальовані залишаться на роки.

Богдан після занепаду будинків культури якийсь час був без заробітку. Казав, нічого, запасів трішки є, а він тим часом попрацює для душі. Вона не розуміла тих його крилатих і чубатих чоловіків із сумними-пресумними, як на образах, очима. Чи розуміли інші? Мабуть, також, ні. Але він цим не переймався.

У місті більшало безхатьків, а навколо міста виростали багатющі двоповерхові хати, обнесені високими мурами. Скоробагатьки намагалися завішати стіни своїх розкішних вілл власними портретами, на зразок колишніх вельмож. Чимало художників хутенько перекваліфіковувалися на портретистів. Вона дивувалася, чому чоловік не береться за такі замовлення? Це ж така прибуткова справа. І головне — йому ж зовсім не складно. Адже ж міг написати її портрет…

Він то жартував — «її портрет писав не він, його рукою водило кохання, кохання з першого погляду», то віднікувався, то відмовчувався. Вона закипала: яка різниця, що малювати, якщо ти професіонал? Аби гроші платили! Зрештою вибухнула: взяв молоду жінку і хоче з неї жебрачку зробити? За кого він її має? Думає, вона все життя буде жити в цій тісній кімнаті? Не красти ж його просить, а малювати те, на що є попит. А не хоче, хай на будівництво йде, цеглу класти.

Він поступився — взявся оформляти офіси «нових українців». Сказав, краще вже це, ніж увіковічнювати їхні зарозумілі фейси. Замовлень не бракувало. І вона нарешті перестала вибирати те, що дешевше. Тішилася, переселяючись у нову квартиру, купуючи обновки. А він тішився, коли бачив її веселою. До своїх чубатих і крилатих більш не повертався. «І слава Богу, — думала вона. — Так і має бути: навіщо ж займатися тим, що нічого не дає, коли є стільки грошовитих пропозицій?»

Але останнім часом… Що з ним діється останнім часом? Якийсь… як зламана іграшка… Ходить неприкаяний дощовим містом, а тоді вривається до своєї майстерні, замикається і пише, пише… Що? А хто його знає. Каже: те, що давно хотів, те, що треба встигнути, бо життя минає. «Минає, минає, русалонько! Я просто фізично відчуваю, як воно витікає з мого тіла. Впаде у Лету, і сліду від мене не залишиться. І що я скажу Всевишньому? Що змарнував його дар? Що прожив, як… Ні дитини, ні картини. Хіба що той твій портрет з волошками. Але ж ти не хочеш, щоб його…»

Він усе частіше почав відмовлятися від замовлень і зачинятися у майстерні. Вона все більше сердилася: вже сивий, а яким ненормальним був, таким і залишився. Та вони могли б жити не згірш за того його Санька, чи то пак Олександра Сильвестровича, який як художник Богданові і в підметки не годиться. Могли б, якби її чоловік розумнішим був.

Увечері, після тих відвідин меблевого салону, вона знову говорила йому про це. Він мовчав і тихо гладив її по руці. «Я виправлюсь. Ось побачиш, русалочко-лоскоталочко. Я змінюся. Тільки будь поруч».

Уночі ударив мороз і наступного дня листя вже не кружляло в крихкому, продезинфікованому холодом повітрі — вляглося покірно на землі і приготувалося вмирати. А може, воно вмерло ще на гілках і тепер вітрові залишилося тільки загорнути його в білий сніговий саван?