Директор не набагато старший за мене, смаглявий, вилицюватий і так само суворий, як його вірний чатовий біля воріт. Заклопотано віддає якісь накази по телефону, мовчки киває на моє привітання і вказує очима на стілець. Нарешті кладе слухавку і обертається до мене. Звісно ж, йому приємно, що колишня вихованка завітала у свій рідний дім, але за час його директорування жодної Дани тут не було. Скільки він тут? Уже третій рік. Але в дитбудинку є люди, які працюють у ньому чи не з дня заснування. Лікарка, здається, прийшла сюди зразу після училища і залишилася тут, навіть коли закінчила інститут. Вона багатьох пам’ятає, може, і про Дану Латник щось скаже.

Він гукає секретарку, наказує, щоб провела мене до медчастини. Цікаво, думаю, чи «управителькою» приймальні й досі працює Тамара, яку ми колись сприймали як найкрутішу модницю світу? Але нинішня секретарка, чи не втричі могутніша за директора, в чомусь сірому — коротка сукня чи довга туніка? — зовсім не схожа на тоненьку Тамарочку з вишуканими манерами. Йде поперед мене ходою боцмана і заводить пісеньку, мабуть, свою улюблену: про теперішніх вихованців, таких непутящих і неприкаяних, яких ще білий світ не бачив, і про цей самий світ, що котиться, певно, вже до свого кінця.

— Батьки або пияки, або лайдаки — нароблять дітей, а виховати не можуть. От і опиняються, нещасні, тут. Хіба колись так пили? Жінок-алкоголічок на пальцях можна було перелічити. А тепер… Спивається народ. Ох і спивається! Повних сиріт бездітні сім’ї забирають, всиновлюють, навіть із-за кордону за ними приїжджають, а цих, при живих батьках, ні всиновити не можна, ні додому повернути, от і втікають звідси світ за очі. Ніби їх за цими ворітьми хтось із розкритими обіймами зустрічає. Потрапляють до всіляких дорослих шахраїв, жебракують, проституцією займаються. Пропащі діти.

Медчастина розташована в новенькій прибудові старого корпусу. Оббитий сірим пластиком коридор, кілька кабінетів. Лікарка підводиться з-за столу, уважно дивиться на мене.

— Не впізнаєте? — запитую.

— Обличчя ніби знайоме, а от прізвище…

Зате я впізнаю — це ж Груня, колишня медсестра. Тепер вона Груня Захарівна.

— Ірина Христич… Ну звісно, звісно. У нас же тільки одна Ірина Христич була. А ця історія з доктором Сніжницьким… Як він зараз? Давненько його не бачила.

— Хвороба Альцгеймера, — кажу.

— Це ж треба! — знизує плечима Груня Захарівна. — От кого б Альцгеймер мав оминати десятою дорогою, то це Бориса Сніжницького. Борис Маркович після того, як закрутилася катавасія з листами до редакції та перевірками, більше в нас не з’являвся. Чи припинив свої експерименти, чи якийсь інший притулок знайшов. Тут неподалік, у Рудці, інтернат для престарілих відкрили. Чим не матеріал для експериментів? Хоча… Ні, доктора Сніга цікавили саме діти — вони ж ростуть, змінюються, краще на все реагують, більше піддаються психологічним впливам, дають експериментаторові надію на успіх.

Вона дивиться на мене так, ніби чекає, що я щось додам, розкажу про те, як мені жилося у Сніжницьких. Але я запитую:

— Відомо, хто писав ті листи?

— Шила в мішку не сховаєш… Попередниця моя, Дарина Данилівна. Її на той час уже на пенсію відправили. Самотня людина, все ближче до вічності, безсонні ночі, багато часу для роздумів… Певно, думки не давали їй спокою. То я, молода-зелена, навіть не здогадувалася, що давала дітям, які-такі вітаміни. А вона не могла не знати про досліди доктора Сніга, не могла не бачити, що згодом відбувалося з деякими піддослідними. Може, і вказівка зверху була. Цілком можливо. На кому ж іще їм було перевіряти всілякі наукові ідеї, як не на сиротах? І нові ліки, і нові вакцини, і сумнівні методи… Дарина Данилівна після виходу на пенсію дуже змінилася, богомільною стала, навіть рік при монастирі жила. З таким гріхом доживати віку було важко, а привселюдно покаятися, певно, духу забракло. А може, побоювалася, щоб самій не довелося відповідати. От і вирішила в такий спосіб натякнути, що відбувається у стінах дитячого будинку, підштовхнути газетярів до розслідування. Але доктор Сніг більше не з’являвся, розслідування ніякого не було і листів також ніхто не писав.

Дана Латник? Ну Богдану Латник Груня ніколи не забуде. О, то спочатку був такий характер! Коли Борис Маркович із дружиною мене забрали, Дана ледь руки на себе не наклала. Ні, тоді її нікуди не перевели — зачинили на кілька днів в ізоляторі, щоб не бунтувала, а мене просто обманули, щоб не відмовлялася їхати до Сніжницьких. Дана дряпалася, як дика кішка, кричала, що сестер не мають права розлучати — хай доктор Сніг і її забере або ж залишить Ірину. Латник ніяк не могли пояснити, що Христич їй не сестра. Борис Маркович сказав, що Дана хвора, і згодом забрав у свою лікарню. А вже хто її лікував — невідомо. Може, він сам, а може, хтось інший, але впоратися з Даною він так і не зміг. За місяць вона повернулася в дитбудинок, але якоюсь іншою: замкнутою, байдужою, наче пригаслою. Ні з ким із дівчат близько так і не зійшлася. Після школи вчилася у профтехучилищі на маляра-штукатура, а потім…

— Не одна вона, — зітхає Груня. — У багатьох наших дівчат така доля. Ні миски, ні ложки, ні роботи, ні грошей, зате дитина на руках. Зараз мама Богдана десь на заробітках: чи в Італії, чи в Іспанії, чи в Греції, а її Богданчик у нас. Вона поклялася, що заробить гроші, купить квартиру і забере сина. Але відколи поїхала — жодної звістки. Може, так багато роботи має, що ніколи вгору глянути, а може, в яку біду потрапила. Хто ж його знає? Тепер стільки пишуть про молодих жінок, які опиняються зовсім не там, куди їдуть. Але Дана не повинна забути про сина. Не знати, що з ним робити… Віддадуть, певно, до спецінтернату. Хлопчик явно аутичний, його треба починати готувати до школи, а він навіть спілкуватися ні з ким не хоче. Діти граються, говорять, а він сидить, годинами складає кубики і ні пари з уст. Як його чого-небудь навчити? От і махнули рукою — сидиш, то й сиди, аби нікуди не ліз. Йому навіть шизофренію хочуть поставити, але, по-моєму, це все-таки не шизофренія. Я, звичайно, не психіатр, але дітей різних бачила і дещо розумію.

Солоний клубок застрягає мені в горлі і двома дощовими ниточками просочується з очей. Ми йдемо до групи дошкільнят. Зразу його помічаю — справді, сидить, похитується і складає кубики. Худенький, зіщулений, із коротким чубчиком і відстовбурченими вушками, в якійсь запраній рябенькій сорочині.

— Богданчику! — кличу тихенько.

Жодної реакції. Навіть голівку не повертає. Може, він просто недочуває?

— Данику! — гукаю голосніше над самісіньким вушком.

Те саме. Груня забирає з його рук кубик. Хлопчик зразу розвертається і починає протестувати — без слів, із жалібним підвиванням, як маленьке цуценя чи вовченя. Колись я так протестувала, коли старшаки в їдальні забирали яблуко чи печиво. Чому я тоді нічого не казала? Чому тільки голосом без слів виявляла образу, протест і жаль? Бо знала, що мої слова нічого не значать: у кого сила — у того й право.

— Не треба! — прошу Груню. — Віддайте! Віддайте йому кубик!

— Ну от, переконалися? — розводить руками лікарка.

— Я заберу Даника, — кажу їй.

— Що?! Ви при розумі? — Груня дивиться на мене, як на божевільну. — Зопалу приймати таке рішення не можна. Хочете — приходьте, навідуйтеся до хлопчика, чи сюди, чи вже туди, куди його переведуть. Це не заборонено і ні до чого не зобов’язує. Але забирати… Він усе одно не реагує. Від такої дитини ні тепла, ні ласки, ні вдячності, ні радості. З ним треба буде постійно працювати, він зв’яже вам руки. Недарма рідні матері віддають таких діток у притулки. Нащо ж вам ставити хрест на своєму житті через чужу дитину?

— Він мені не чужий. Це син моєї сестри. Я заберу його, — повторюю рішуче. — Скажіть, які документи потрібні. Ми з Романом, із моїм чоловіком, хутко все оформимо. Тільки прошу вас, зачекайте, не віддавайте Богданчика в жоден спецінтернат.

Груня мовчки дивиться на мене. Мені навіть здається — зараз погладить по голові, як колись. Але вона тільки обнімає мене за плечі.