Автобус повзе як трьохсотлітня Тортила, ще й двічі по двадцять хвилин стоїть у придорожніх містечках. Автівкою можна було б дістатися вдвічі швидше. Їду на цій «шаленій» черепасі й міркую: чи справді мені так хочеться побути з тим дивним будинком наодинці? Часом накочується такий страх, що ладна повернути назад. Але ж ні, щоб жити далі, треба зазирнути в часовий коридор минулого, треба дещо зрозуміти та з’ясувати.

Нарешті приїхали. Ще кілька зупинок тролейбусом, і ось він — будинок з вікном-ілюмінатором нагорі. Металева хвіртка зсередини на засуві, подвір’я заросле бур’янами, сад запущений, гойдалка біля будинку вже не блакитна, а руда — іржа таки з’їла фарбу. Стою біля хвіртки і не наважуюся відчинити. Навпроти сусіднього будинку зупиняється жінка, дивиться в мій бік. Ми ніколи не спілкувалися з сусідами, але я знала їх в обличчя. Киваю. Жінка дріботить до мене.

— Приїхала провідати? А дохтора немає. Ще весною забрали. Зразу після Великодня.

— Куди забрали? — перепитую.

— Куди ж? У палац. А ти хіба не в курсі? Не писав, значить. Як же це у вас так? У палаці він, голубко. Певно, судьба його така: там людей лічив, там і сам останню годиночку зустріне. Як же так, що ти не знала? Головою він тронувся, пам’ять почала з неї вивітрюватися. І то так хутко, так хутко — що тиждень, то гірше. Ми давно помічали, що він якийсь не такий. То сам із собою говорить, то мовчить і в землю дивиться. І що далі, то гірше ставало. Бувало, вийде в одному спідньому на дорогу, одна нога в черевикові, друга в капцеві, пройдеться он туди-о, а назад уже не може потрапити. Аж страшно. Ми його не раз підводили до хати. А тоді хтось подзвонив, і з палацу приїхали машиною та й забрали, кажу ж, десь у кінці травня. Там тепер інтернат для таких людей. То він, щитай, як удома… Добре, що ти приїхала. Бо тут уже днями навідувалися якісь харцизяки, до хати придивлялися, до гаража примірялися. Мій зять побачив і насварився, але ж то видно, що все запустіло. Побачать, що нікого немає, — рознесуть по дощечці, по цеглині. Тепер такий час.

Просовую руку крізь металеві прути, відсуваю защібку, знаходжу біля гаража запасний ключ, відчиняю двері. Війнуло пусткою та затхлістю. На фортепіано від пилюки — біло. Мию руки, хлюпаю в обличчя холодною водою і йду до кабінету. Спускаюся дерев’яними сходами вниз. Ну ось він, підземний бункер, схованка доктора Сніга. Лабораторія генія чи лігво андроїда?

Ось тут, на вузенькій лікарняній кушетці, я лежала після аварії. Тут відбувалося моє перетворення з Ірини на Енну, із закоханої і коханої жінки в неприкаяну самітницю. Ось у цьому бордовому кріслі доктор Сніг кілька днів сидів біля мене, потім тільки приходив, щоб зробити укол і провести тестування. Чи сеанси глибокого гіпнозу?

На столі безладно розставлені колби, мензурки, склянки, темні пляшечки з якоюсь рідиною, розсипаний білий кристалічний порошок… Що він намагався витворити з усього цього? Навіщо? А он там, у шафі, його теки. Тепер скляні дверцята не зачинені на ключ і теки вже не складені акуратними рівненькими рядами, як колись. Одні поставлені косо-криво на полиці, інші накидані одна на одну стосами, але кожна має свій номер, наклеєний у лівому куточку, як картки в поліклініці. Що я в них шукаю? Поки сама не знаю. Відчуваю тільки, що розгадка тут, у цих теках.

«Експеримент номер один. Ольга»… «Експеримент номер три. Ніна»… «Експеримент номер дванадцять. Олесь»… «Експеримент номер вісімнадцять. Дана»… Господи! Та скільки ж у нього було тих експериментів? Величезна чорна дерматинова тека без номера — «Енна. Синдром Сніжницького». Енна… Це, мабуть, про мене. Але насамперед витягаю теку номер вісімнадцять. Дана… Богдана… Дануся… Моя названа сестричка з дитбудинку… Де ти? Що з тобою?

Записів мало, здебільшого якісь заплутані схеми зі стрілками, формули, назви ліків. Схоже на рецепти, тільки якісь дивні — з плюсами та мінусами, зі знаками питання й оклику. І висновок, написаний у кінці гострими шабельками літер: «Безнадійна».

Що це означає: безнадійний діагноз із летальним кінцем чи безнадійний матеріал для задуму доктора Сніга, для його психіатричних досліджень? Тільки б не перше! Тільки б не це!

Хапаю ротом повітря, як викинута на берег рибина. Але як ухопиш те, чого тут немає? До горла підступає нудота, в голові якийсь дзенькіт — гучніший і гучніший. Ну от, бракувало ще померти від кисневого голодування в цій підземній пастці. Беру в оберемок кілька тек і йду нагору. Кидаю їх у великій кімнаті просто на підлогу. Поспіхом відчиняю вікно і віддихуюся. Може, спочатку заварити чаю? Ні, подивлюсь ось цю теку з написом «Енна…», а тоді вже… Смикаю білий шнурочок зав’язки, з теки випадає стосик конвертів. Ось вона, найбільша згуба моєї юності — листи від Романа. Мало б бути ще й фото, але його немає.

У чорній дерматиновій теці також кілька зошитів формату лікарняного журналу. На кожному — свій напис: «Дитбудинок», «Замок С.», «Палац», «SOS!». Мене заінтриговує «SOS!». Що так загрожувало доктору Снігу? Чого він найбільше боявся і від чого треба було «рятувати його душу», якщо, звісно, вона в нього є? Чи, може, він збирався рятувати мене?

«Закоханість — хвороба, спричинена порушеннями на рівні виділення гормонів, це патологічна залежність, у сотні разів сильніша за всі інші: нарко-, алко-, тютюно-. Загострюється зазвичай у березні-травні. Дофамін виробляється в лівій півкулі мозку. Мозок втрачає логіку і раціо. Страждають також серце і судини. Якщо хвороба затягується, може настати божевілля або й смерть».

Почерк доктора Сніга, як і мова, — кожне слово ніби викарбуване на папері. Літери справді схожі на маленькі шабельки — без плавних переходів і округлостей, кожна — з гострим шипом на згині.

«Фрейд — інтелектуальний шахрай. Його теорія психосексуального розвитку особистості ненаукова, а твердження, що лібідо лежить в основі поведінки і його порушення призводить до психічних розладів, — повна маячня. Лібідо — це просто хіть, просто пристрасть. Я понад цим. Вище хтивих котів від науки!»

«І Юнг туди ж: лібідо — це психічна енергія людини. Дурня! В мені стільки енергії, що всі ваші лібідо, разом узяті, не зрівняються. Поведінка залежить тільки від набору амінокислот, від співвідношення хімічних елементів у людському організмі і дози мікроелементів. Не вистачає йоду — розумова відсталість, дефіцит заліза — анемія, збій у процесі засвоєння калію — проблеми з серцевим м’язом. А яка болячка, така й поведінка».

Серед шаблеподібних записів — газетна вирізка, приклеєна до аркуша. Вона вже трохи зжовкла від часу.

«Відоме своїм аристократизмом і вишуканістю сімейство банкіра Ротберга було шоковане: їхня донька Патрісія, красуня, одна з найкращих студенток університету та спадкоємиця родинного бізнесу, закохалася в бідного хлопця, до того ж із сумнівною репутацією. Батьки намагалися напоумити єдину доньку, змальовували безперспективність такого шлюбу, але все було намарне. Ротберги зрозуміли: це хвороба, тож звернулися до відомого психіатра.

Патрісію відправили в спеціальний заклад. Там лікар, який прославився своїм геніальним хистом проникати в закапелки пам’яті, взявся до справи, звісно, за чималий гонорар. Але й зробити він обіцяв неймовірне: викинути з голови дівчини образ хлопця, стерти навіть найменший спогад про нього.

Мозок Патрісії виявився піддатливим — лікування дало ефект. Однак пацієнтка, крім коханого, забула й багатьох інших людей, а якось, ставши перед дзеркалом, не впізнала саму себе. Батькам не вельми сподобався результат. Але психіатр заспокоїв їх, назвавши таку реакцію організму побічним ефектом, і пообіцяв згодом усе виправити. Для цього пацієнтка повинна була перебувати під його постійним контролем і щонайменше раз на шість місяців проходити профілактику.

Життя для дівчини почалося з чистого аркуша. Патрісія повернулася додому і більше не згадувала свого коханого.

Минуло три роки. Батьки намагалися познайомити свою улюбленку з хлопцями зі свого кола, підштовхнути до ближчого спілкування. Однак Патрісія була холодною та неприступною — їй ніхто не подобався і вона ні з ким не хотіла зустрічатися. Ротберги вирішили, що це також побічний ефект лікарського експерименту, і змирилися з тим, що донька ніколи не вийде заміж.