— Іриско! Не командуй! Я старший і знаю, що тобі зараз дуже потрібна глюкоза. Глюкоза — пожива для мозку, в тебе ж випускний клас, купа всіляких іспитів, тобі треба думати.

Іриско? От іще вигадав! Іриска й Ірис — це, як любить повторювати мій тато, наче два полюси Землі. Іриско… Спробував би мене так назвати Сашко Будний. Але Романові можна. З Романових уст це звучить якось солодко… Як смак справжньої іриски. Мені треба думати? Може. Потім. Бо зараз я зовсім не чую голови. Тільки у грудях щось стугонить і то стискається, то розливається дивною млістю. І мені вже не важливо — буде Роман хвалити мої вірші чи критикувати. Тільки б він був поруч… Хоча краще все-таки хвалив би…

Виявляється, Роман — не кореспондент. Точніше, поки що не кореспондент. У нього переддипломна практика в «молодіжці». Взяли його у відділ культури, але працювати він у ньому не буде — має серйозніші наміри і зовсім інші теми. Це його провина, що я досі не отримала відповідь, йому вже й від завідувачки перепало за це. Бо він хотів зустрітися зі мною особисто, а поїздку в рідні краї кілька разів доводилося відкладати. Чому в рідні? Бо цей край — його мала батьківщина, в селі Привітник, за сто двадцять кілометрів звідси. Там він народився, там закінчив школу, звідти пішов до армії. Служив у військово-морському флоті, а після демобілізації вступив на факультет журналістики. Першу спробу робив ще після десятого класу, але не пройшов за конкурсом.

Коли з відділу листів йому передали моє поетичне послання, подумав: а чому б не побачитися з симпатичною землячкою? Ну не просто симпатичною, а дуже-дуже симпатичною! Звідки він знав, що я симпатична, навіть дуже-дуже? От коли з’їм шоколадку, тоді й здогадаюся: він же спочатку подивився на фото, яке я надіслала, а тоді вже взявся читати вірші.

Вірші непогані — є настрій, є кілька свіжих образів, відчувається начитаність, ерудиція, а головне — є чуття слова. Щоправда, мої творіння ще трохи наївні, але з часом це зазвичай минає, звісно ж, якщо автор не полишає справи та продовжує писати. Він обов’язково підготує добірку моїх віршів, напише до неї врубку і постарається проштовхнути в газету до того, як розпочнуться вступні іспити у вишах. Я ж, звісно, буду вступати на українську філологію? Добре було б, до київського університету. Але публікація може знадобитися мені в будь-якому іншому місті чи виші, головне, щоб вступала я на філологію.

— Знаєш, що треба зробити, щоб ціле життя не працювати, але мати гроші? — усміхається лукаво.

— Хіба так буває, — дивуюся, — щоб нічого не робити й отримувати зарплатню?

— Буває! Просто треба вибрати свою справу, саме свою, ту, до якої лежить душа. Тоді будеш сприймати її як улюблене хобі, а не роботу. Один поет, здається, Василь Федоров, написав:

Упаси вас Бог такой заботы: О прошедшей юности тужить, Делать нелюбимую работу, С нелюбимой женщиною жить…

Добре сказав, еге ж?

— Добре, — погоджуюся. — І з не коханим чоловіком — теж, не дай Боже…

Потім гуляємо парком. Спочатку я з острахом думаю про те, як поводитися, якщо він раптом обніме мене. Досвіду в мене — нуль. Дівчатам соромно зізнатися, що тато мені суворо заборонив навіть думати про такі дурниці, як… Та не буду згадувати про це. Отже, якщо я пригорнуся у відповідь на Романів порив… Хм… Тоді він може погано про мене подумати, мовляв, он вона яка, ця Іриска, — легкодоступна, зразу ж м’якне, сама мало на шию не вішається. А якщо відштовхну… Може образитися чи вигадати собі, що в мене є хтось інший, а я не хочу, щоб він так вважав.

Трохи пізніше подумки благаю, щоб пригорнув мене. Навіть телепатичні сигнали посилаю: «Ну обніми ж! Ну поцілуй! Ну хоча б доторкнися!» Мабуть, телепат із мене нікчемний. Роман рукам волю не дає, тільки говорить і говорить: про поезію, про знайомих письменників, про редакцію, про літературну студію при університеті, яка могла б мені дуже придатися, і вже заради неї варто поступати саме до Києва. А тоді раптом спохоплюється:

— Та ж за сорок хвилин останній автобус до села! Як не встигну, доведеться тут же, в парку, ночувати.

Мчимо щодуху до зупинки. Роман на ходу заскакує у тролейбус, із дверей посилає мені повітряний поцілунок. Я мало не танцюю — нарешті! Хоча б повітряний, але ж поцілунок! Мій перший…

Завтрашній день Роман має провести в мами, а ввечері знову приїде до міста, прямо на вокзал, і потягом — до Києва. У нього й квиток на зворотній рейс є.

Але він приїхав по обіді. І не на вокзал, а до моєї школи. Я вийшла після уроків й очам не повірила — стоїть, усміхається, в руках букетик пролісків, біля ніг — валізка. Сказав, що забув дещо уточнити. Ми уточняли аж до відправлення потяга. І знову — поцілунок. І знову — повітряний.

Ну який же він нерішучий, цей кореспондент молодіжної газети! А ще кажуть, що журналісти нахабні.

Пазл вісімнадцятий Іспити

Темрява густа і липка, як чорничний кисіль. А я — дурний метелик, що необачно впав у посудину з цією желейною масою. Тріпочу й тріпочу крильцями, а вирватися — зась. І заснути також не можу. Думаю про Романа. Він уже склав державний іспит і працює там, де проходив переддипломну практику. Дуже задоволений, бо й колектив гарний, і робота цікава — він про неї з дитинства мріяв. «А що ще треба для цілковитого щастя? Тільки, щоб кохана людина була поруч». Так він написав в останньому листі. Як це розуміти: як зізнання, що такої людини ще немає, чи як натяк на те, що вона вже є, але не поруч? Я могла б бути, принаймні, в одному з Романом місті, якби послухалася його і подала документи до київського університету. Якби… Але я навіть не наважилася сказати татові, що дуже цього хочу. В думках і говорила, і переконувала, і благала, і заперечувала, а от вголос — ні слова. А що б це мені дало? Нічогісінько. Тато ж краще знає, що мені потрібно для щастя. Тата треба слухатися.

На сусідніх ліжках посопують дівчата — ще троє абітурієнток, поселених разом зі мною в маленькій кімнаті. Вони всі з одного міста, з Хмельницького, всі русяві, стрижені «під хлопчика» і тримаються гуртом: разом сиділи аж за північ над підручниками, а потім так само дружно, стомлені й начитані, попадали на гуртожитські подушки. Я після вчорашньої консультації в інституті навіть не відкривала книжку. По-перше, це психологічно неправильно — перед самим іспитом змішувати всю інформацію, як нарізані овочі у вінегреті. А по-друге… Не хочу! Ну не хочу я сюди вступати! А математику просто ненавиджу.

Тато зупинився в готелі в центрі міста. Готель називається «Дніпро». Тато ще й жартував: «У Львові є все, навіть Дніпро». Вчора, поки я була на консультації, він навідувався до тутешньої лікарні, де працює його однокурсник. А сьогодні вранці заїхав за мною. Невиспана і трохи зачмелена задухою — тут, серед кам’яних вулиць, вона особливо дошкуляє — звично ковтаю свою щоденну пігулку, запиваю її водою з-під крана — мінералку забула купити — і поспіхом збираюся: чищу зуби, розчісуюся, одягаю новеньку сукню, взуваю білі босоніжки. Ми з татом маємо ще поснідати в невеличкій їдальні за рогом, в якій чомусь готують виключно грузинські страви. Вчора йому дуже сподобалося чахохбілі і він сказав, що ми будемо там харчуватися.

— Ірино, ти неправильно одяглася, — суворо каже тато, коли я вже стою біля дверей. — І взулася…

Хмельничанки здивовано повертаються до нього, переглядаються між собою. Мені незручно перед ними.

— Чому? — запитую знічено.

— Надто легковажно. Інститут — не театр або концертна зала. В екзаменаційній комісії солідна львівська професура, можна сказати, медична еліта. Треба справити враження серйозної дівчини, а не вертихвістки. Ти ж знаєш, що незнайому людину по одежі стрічають…

Авжеж, знаю. І по чому випроводжають — також знаю. Але ж… Цікаво, а як же вдягаються серйозні дівчата в таку спеку? І чому львівській професурі має бути не до шмиги моя блакитна крепдешинова сукенка з короткими рукавами і з білою мережкою на грудях? Модна, новенька, тільки-но з крамниці — я її ще жодного разу не вдягала, тримала спеціально на вступні іспити. І босоніжки до неї підходять. Ну гаразд. Покірно повертаюся назад, відкриваю валізу і розкладаю на ліжку все, що прихопила з собою з дому. Тато прискіпливо розглядає мій літній гардероб.