Таки забула. Забула, чому потрапила до Бориса Марковича, про що він мене запитував у дитбудинку, що я йому відповідала. Як же я могла забути? А от про те, що він просив називати його татом, пам’ятаю, тільки чомусь досі не можу себе пересилити.

Борис Маркович навіщось ставить на стіл магнітофон, натискає на чорну клавішу. Бобіни починають крутитися.

— Отож, поїхали. Як тебе звати?

— Ірина. Ірис.

— Прізвище?

— Сніжницька.

— Де ти народилася — у місті чи в селі?

— У місті.

— В якому класі навчаєшся?

— У шостому.

— Як звати твоїх батьків?

— Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна.

— Який твій улюблений предмет у школі?

— Література.

— Чи був у тебе колись собака?

— Ні, ніколи. Я не люблю собак.

— Чи ввижається тобі щось дивне?

— Так, іноді.

— Чи чуєш дивні голоси?

— Чую.

— Коли це було востаннє?

— Сьогодні.

— Де саме?

— Тут…

— Чий це був голос: чоловічий чи жіночий?

— Чоловічий…

— Що говорив той чоловік? Що ти почула?

Внизу щось голосно грюкає. Може, впала книжка з полиці? Чи стілець перекинувся? Нашу розмову перервано. Борис Маркович поспіхом вимикає магнітофон і збігає на перший поверх. Я спускаюся до середини сходів і завмираю: внизу стоїть Ядвіга, біля її ніг лежить срібна таця, на ній — розбита червона чашка в білі горошинки, на килимі біліє пляма. Мабуть, Ядвіга несла мені гаряче молоко.

Борис Маркович ніби й не помічає кинутої таці, черепків на ній і розлитого на килимі молока, він різко хапає Ядвігу за рукав і тягне до спальні. З-за дверей чутно голоси: напружений, але рівний і чіткий — Бориса Марковича і тихий, схвильований — Ядвіги. Мені здається, що це я чимось спричинила цю ситуацію. Але чим? Боженьку, чим? Я ж так хочу, щоб у нас усе було добре. Я ж так стараюся!

Спускаюся в бібліотеку і ховаюся за столом. Стукають другі, внутрішні двері спальні, клацає замок. Зась, Ірис! Але я мушу почути, про що вони говорять. Мушу!

На столі в бібліотеці стоїть металева ваза заввишки з літровий слоїк, тільки трохи вужча, з двома тоненькими ручками, з позолотою біля шийки та всередині і з вигадливими візерунками на опуклих боках. Ядвіга казала, що Борис Маркович привіз її з Індії, коли їздив туди на міжнародний симпозіум. У тій делегації він був єдиний не столичний лікар. Дякую подумки тому, хто включив Бориса Марковича до вітчизняної групи медиків, хапаю індійську вазу і прикладаю отвором до стіни спальні.

Те, що я роблю, погано. Авжеж, погано. Якби мама побачила… Моя рідна мама… А може, вона й бачить із неба? Звідти ж усе видно. Намагаюся згадати мамине ім’я і не можу, силкуюся уявити її обличчя — не вдається. Замість нього спливає образ Ядвіги. Але ж я знаю, що в мене колись, в іншому житті, була мама. Хто ще був у тому житті, вже не пам’ятаю, але мама точно мусила бути.

Мама… Чомусь я впевнена, що вона мені все простить, зрозуміє. Я ж уже не та квіточка, якою вона милувалася, не така, якою була в дитинстві. В дитбудинку мене багато чого навчили, зокрема й такого примітивного способу підслуховування. Якийсь час наші дівчата навіть носили під одягом півлітрові слоїки, щоб у слушний момент можна було вийняти ту «апаратуру», прикласти до стіни чи дверей і почути, про що говорять за ними. Дівчата — народ допитливий, і від їхньої допитливості ніхто в сиротинці не міг урятуватися.

Якби в мене був слоїк… Ваза трохи вужча, гірше вловлює звуки, зменшує діапазон. Але почути можна. Борис Маркович запитує Ядвігу про якогось Олеся. Ім’я звичайне, але звучить трохи незвично — з наголосом на першому складі. Ядвіга також його повторює. З її слів можна зрозуміти, що той Олесь ні в чому не винен і потрапив до палацу цілком здоровим — його кинули туди тільки за те, що був дуже чесним.

Дивно, думаю, як то можна кинути людину до палацу? Адже кидають у в’язницю. Та й то — тільки поганих людей. А от чесних… Хіба ж за чесність взагалі куди-небудь кидають?

Борис Маркович, виявляється, обіцяв Ядвізі врятувати того Олеся, обіцяв-обіцяв, але не врятував. Навпаки зробив йому ще гірше. «Що з ним тепер буде?» — бідкається Ядвіга. Борис Маркович щось суворо запитує. Чи ні — не запитує, а констатує, уточнює, хоче почути від неї те, про що вже сам дізнався. Але якщо вона така чесна, то хай скаже, хай.

Ядвіга не відмовляється, не виправдовується. Так, вона провідувала Олеся, коли Борис Маркович був у від’їздах. Так, вечорами, коли на чергуванні залишалася медсестра Марія, бо вона в палаці — єдина милосердна людина, до того ж ця жінка колись була знайома з мамою Ядвіги. Так, вона просила Марію нікому не казати про свої провідини. То й що з того? Але вона не викрадала Олеся. Ні-ні-ні! І Марія тут ні до чого, хай він дасть їй спокій. Хай шукають. Хай! Хто ж їм боронить? Але якщо Олеся не стане… Якщо його не стане… вона не простить! Ніколи! Їй байдуже, чи житиме вона сама. Але перед тим вона дещо зробить, дещо декому розкаже. Як от те, що він тими грибами отруює дитину.

Про які гриби вона говорить? Відколи я тут, ми жодного разу не їли грибів, хоч їх у навколишніх лісах дуже багато, та й на ринку повно, надто восени. Якось Борисові Марковичу привезли в лікарню ціле відро. Він того вечора розповідав Ядвізі, що віддав ті гриби комусь із медсестер, бо то їжа бідного люду, вони важко перетравлюються, а користі від них, як кіт наплакав. Ядвіга тоді сказала, що він добре зробив, бо вона не любить грибів. Але якщо хтось любить, то хай собі споживає на здоров’я.

Як у такому разі Борис Маркович може годувати грибами якусь дитину? І де та дитина? Якби вона була тут, у будинку, то я побачила б її хоч раз чи почула б голос.

Борис Маркович говорить про якусь зірку.

— І яка за рахунком ця зірка? — допитується Ядвіга.

— Енна!

— А конкретніше? П’ята? Сьома? Тринадцята?

— Енна! — повторює Борис Маркович. — Я їх не рахував! Вони згасали і переставали мене цікавити, — твердо вимовляє кожне слово.

— Ти просто вже збився з ліку! Порахуй, скільки їх тепер освітлює твій княжий палац, — дорікає Ядвіга. — І все через ту гидоту, якою ти напихаєш нещасних. Бо вона не так лічить, як калічить.

— А ти, значить, цікавилася моїми книжками, читала… І в записник заглядала. Казав же тобі: йди вчитися на фармацевта, допомогла б мені винайти кращі ліки замість тієї, як ти кажеш, гидоти.

— Та я вже маю освіту. І багато читаю. Зокрема англійською. Ти ж іще не забув, що я викладала іноземну мову?

То Ядвіга раніше викладала англійську?

Борис Маркович якийсь час мовчить. Може, Ядвіга переконала його і тепер йому нічого сказати? Я навіть думаю, що зараз він вийде зі спальні, тож готуюся втекти. Але він знову говорить: спокійно і чітко карбує кожне слово, ніби відбиває ритм на барабані.

— Я працюю до сьомого поту — вдень лікую, а вечорами займаюся науковими експериментами, бо хочу зробити людей щасливими, хочу змінити світ, який Всевишній створив недосконалим.

— Ах, то ти будеш виправляти помилки Всевишнього? — Ядвіга чи то хлипає, чи то сміється. — Що ж, якщо це можливо, якщо ти справді знаєш, як зробити цей світ щасливим, то почни з мене. З мене почни! Зроби мене щасливою! Зроби! Мене! Щасливою!

Вона плаче. Голос Бориса Марковича раптово змінюється, стає якимсь металевим, аж поскрипує, ніби дві залізні пластини труться одна об одну. Я навіть уявляю, як вони викрешують іскри. Мені страшно. Опускаю індійську вазу на підлогу, скоріше б утекти нагору. Але ось лунає моє ім’я. Його крізь сльози промовляє Ядвіга. Не можу розібрати, що вона каже, — це ж треба було саме тепер прийняти вазу! — чую тільки «Ірина». Знову прилаштовую свій апарат для підслуховування. Борис Маркович не підвищує голос, але все частіше зривається на металеве скрипіння. Мабуть, тому, що намагається стримати гнів, тамує крик.

— То ти хочеш, щоб я повернув її в дитбудинок і дав спокій? А чим її життя тут гірше за те, що було там? Чим? Я вирвав її з притулку, з того кагалу, де вона всього і всіх боялася, де днями була голодною. Тепер вона вчиться у престижній школі, ходить на музику, має розумних і небідних батьків, забуває свої страхи. Перед нею — щасливе майбутнє. Навіщо їй оте дурне минуле? Навіщо? Ти в неї питала? Вона — мій найбільший успіх! Моя козирна карта! Моя зірка! Ти це розумієш чи ні?! І тільки спробуй…