Пазл сьомий Карцер

Рудувато-жовті тони осені. І хата — як осінній листок: червонясто-руда черепиця, вохристі стіни. Біля хати — бабуся, тато і мама з білим згорточком на руках. Стоять перед хвірткою і дивляться на мене — точнісінько так, як на тій світлині, яку я так і не змогла забрати з дому. Спочатку думаю, що в мами на руках я, і дивуюся: хіба можна дивитися на саму себе? Але ж бабуся Ганна казала, що биндочка на моєму одіяльці була рожева, бо ж я дівчинка, а тут — блакитна. Значить, мама тримає на руках не мене, а братика. Може, вона і мені дасть потримати його? Простягаю руки, нетерпляче ворушу пальцями, але всі троє починають відступати, віддалятися. Хочу наздогнати їх і не можу, бо дуже стомилася. Ноги підкошуються, падаю на подвір’я, прямісінько у траву. Трава пахне яблуками. Мені стає тепло і спокійно.

— Скільки добра пропадає, — каже Грицик.

Він сідає на стільчик, виймає з кишені складаного ножика і починає різати яблука, нарізає тоненькими кружальцями, нанизує на нитку. Клаповух бігає за горобцями, весело помахує хвостиком.

Клаповух… Як же він міг покинути мене? Це тому, що тоді я покинула його. Але хіба я винна? Мене саму забрали.

Хтось трясе мене за плече, смикає за носа, ляскає по щоках.

— Прокидайся! Та прокидайся ж… твою мать!

Не хочу прокидатися. Хочу спати, хочу до своєї хати, біля якої Грицик нарізає кружальцями яблука. Але хтось так боляче б’є по обличчю, що я таки розплющую очі.

— Жива? Ану піднімайся! Кому сказано? Зараз же вставай!

Двоє міліціянтів у зимових кожушках і сірих шапках-вушанках якусь мить чекають, а тоді хапають мене за руки і підводять. Спросоння не можу зрозуміти, чого вони до мене причепилися і що їм треба.

— Ти де живеш? — запитує вищий. — Де твій дім?

— Немає, — шепочу.

Вони не вірять: так не буває, щоб у дитини не було свого дому.

— Та ж вона з сиротинцю! — здогадується другий, нижчий. — Я недавно одного на вокзалі ловив. Вони всі так одягнуті.

Вищий щось записує, з кимось зв’язується по рації, щось пояснює. Мене несуть до машини з синьою блимавкою, кидають на сидіння і везуть. Мені байдуже куди. Дуже хочеться спати і їсти. Спати і їсти…

Машина зупиняється перед ворітьми. Дитбудинок? Звісно, дитбудинок. А куди ж вони мали мене привезти? Біля воріт уже цілий гурт: директриса, вихователька, Груня, кілька дівчат і хлопців.

— Приймайте пропажу! — каже вищий міліціянт. — Чого ж ви не дивитеся за дітьми? Ще трохи — і замерзла б дівчинка.

Патрульні йдуть до кабінету директриси, кажуть, що мають скласти протокол про моє затримання та щасливе повернення. Директриса просить їх обійтися без протоколу. Новий рік, свята, навіщо ці формальності? Вона все розуміє, всі ми люди, треба одне одному допомагати.

Втечі з притулку — не така вже й рідкість. Утікачів зазвичай суворо карають і записують до «чорного списку». Тепер у ньому і я. Директриса Лариса повідомляє мені про це так, ніби збирається таврувати моє чоло. Перед міліціянтами вона стримувалась, а тепер дає волю своїй злості й не добирає слів. Виявляється, я, невдячна, здійснила втечу в особливий день, коли до неї приїхали поважні гості з Києва — батьки її майбутньої невістки. «Всього-на-всього якихось три дні береш для себе, щоб присвятити тільки своїй сім’ї. Всього три дні! І ось на тобі — знаходиться якась мала волоцюга, яка зводить нанівець усі твої плани». Вона дивиться на мене так, ніби я когось убила чи принаймні обікрала банк.

Намагаюся пояснити, що навіть не думала втікати з дитбудинку, а через ворота перелізла, бо побачила свого Клаповуха. Мені хотілося його погладити, але він побіг, і я подалася за ним. Директриса враз наче навісніє. Кричить, що тепер я на обліку в міліції, але якщо буду й надалі чортзна-що вигадувати і плести нісенітниці про якогось неіснуючого собаку, то опинюся не в дитбудинку, а в дурдомі — таким, як я, місце саме там. Та нас усіх звідси треба перевести туди, всіх до одного!

Удруге чую про дурдом, і мені стає страшно — що, як мене і справді туди відправлять? Дівчата казали, що там прив’язують до ліжка і б’ють електрошоком, ще й на вулицю не випускають, тримають, як у тюрмі. Минулої весни з дитбудинку одну дівчинку забрали в психлікарню, то її ніхто більше й не бачив — звідти перевезли до якогось інтернату. Може, та дівчинка теж була такою, як я?

Груня дивиться на мене співчутливо і, коли ніхто не бачить, потай гладить по голові та простягає дві пігулки. Взагалі-то сьогодні вранці я вже пила ліки — свою добову норму. Але після такого дня… Мабуть, Груня хоче, щоб я заспокоїлася і не розхворілася, тому збільшила дозу. Тільки встигаю запити водою пігулки, як чергова вихователька, якій через мене не вдалося доплести свою білу серветку, штурхає мене в плечі.

— У карцер, бігом! Щоб назавжди запам’ятала цю втечу!

Дитбудинівський карцер — підсобка, маленька комірчина в прибудові. За мною клацає замок. Розглядаю свою тісну в’язницю: вона без вікна, з лампою-жарівкою, що ледь-ледь блимає на стелі, під стіною старий тапчан із клаптями вати, що повилазили з-під засмальцьованої обшивки, у кутку лежать якісь залізні інструменти, кілька лопат і березові віники-дряпачі для замітання подвір’я.

Враз перестаю хотіти спати. У цьому карцері не тільки темно, але й чомусь дуже холодно, так холодно, що я цокочу зубами. Щоб зігрітися, починаю бігати і стрибати — з підлоги на тапчан, з тапчана на підлогу. Раптом відчуваю, що хтось дивиться на мене. Приглядаюся — в кутку сидить Клаповух і пильнує очима за кожним моїм стрибком. Коли він сюди прошмигнув? І як? Адже двері зачинили з того боку, щоб я часом знову не втекла. Вочевидь, він сидів тут ще раніше, до мого ув’язнення. Ну тепер мій Клаповушок від мене не втече! Нарешті я його обніму! Нарешті!

Підходжу до пса. Клаповух вишкірює зуби і сердито гарчить. Шерсть на ньому стає дибки і світиться червоно, очі зблискують зелено. Ще мить — і він кинеться на мене, схопить іклами за горло. Чомусь я впевнена, що цей оскаженілий лютий пес обов’язково вчепиться саме в моє незахищене горло. Затуляю руками шию і кричу.

Кричу дуже довго. Пес гарчить і дихає мені в обличчя. З його пащі смердить так, що мене аж нудить. Блюю і знову кричу. Ніхто не йде на допомогу, бо ніхто, мабуть, і не чує мого крику. Комірчина знаходиться в господарському корпусі, до неї навідуються тільки двірник і завгосп. Завгосп — рідко, зовсім рідко. Бо якби він брав інструменти до рук частіше, то в нас не протікали б постійно крани, не стояли б калюжі під умивальниками і двері до кімнат зачинялися б нормально. А двірник, дід Михалко, сьогодні вже замітав подвір’я і тепер з’явиться тільки після нового снігопаду. В усякому разі, до ранку на чийсь прихід нічого й сподіватися.

О ні, хтось таки прийшов. Грицик. Став біля дверей і дивиться. Прошу його вгамувати Клаповуха. Але Грицик тільки заперечно хитає головою і починає відступати.

— Це не Клаповух, я не знаю цього пса.

— Мамо! — кричу. — Мамусю, врятуй мене!

Кличу маму і розумію, що намарне, бо як же вона мені допоможе, коли її немає на цьому світі. Але мама вже поспішає на допомогу: рукою відпихає пса і той стихає, втікає, зменшується, зникає в сутінках. Мама свариться йому вслід пальцем, а тоді гладить мене по голові.

— Люлі-люлі-люлі, Налетіли гулі, Сіли на воротях В червоних чоботях.

Мамин голос такий тихий і такий лагідний. Схлипую, заплющую очі, згортаюся калачиком біля мами.

А ворітця скрип-скрип, Наша доня спить, спить… Пазл восьмий Доктор Сніг

Прокидаюся від того, що хтось щосили торсає мене за плече. Торсає і торсає, аж мені під лопаткою починає боліти. Розплющую очі — через відчинені двері до комірчини сотається синювате світло, наді мною схилився дід Михалко.