За три тижні потому селом прокотилася звістка — в лісі міліціянти застрелили якогось чоловіка. Саме натрусило першого снігу, на ньому лісник і побачив сліди, що ніби обривалися за кущем ліщини. Він повідомив міліцію, яка й вислідила відлюдника.

Чоловік ховався в колишньому схроні, замаскованому в хащах. Хтозна, може, він сам — один із тих, хто вцілів після останнього бою біля села ще в п’ятдесят шостому. А може, просто надибав схованку і вирішив пересидіти там якийсь час. Але якщо ховався, значить, було чого. Більш обізнані заперечували: чоловіка вистежила не міліція, а «ястребки»[2]. І не вбили його — сам собі віку вкоротив, коли зрозумів, що вже не вибереться. Тіло так і не впізнали, бо голову рознесло на друзки. Так зазвичай колись прощалися з життям лісові хлопці, потрапивши в пастку, з якої не було виходу, — підкладали собі під голову гранату і підривали, щоб їх не могли впізнати і не переслідували потому їхні сім’ї.

До нас цю звістку принесла тітка Калина. Розказувала, як страшно відірвало тому чоловікові голову, дивувалася, як то треба переживати за свою рідню, щоб таке собі заподіяти. — Та ж міг зостатися, міг. Ну заслали б туди, де Макар телят не пас. Але жив би. Скіко нашого народу по тих сибірах розсіяно. Хтось, може, й вернеться додому. Хоч на старість, а таки побачить свою землю. Невідомо, звідки той чоловік, — зітхала, — але певно з якогось ближнього села, може, навіть і з нашого. Хтозна? Скільки наших невідь-де пропало.

Коли тітка Калина пішла, мама впала як підкошена і заголосила. Я злякалася, бо ще не бачила її такою. Навіть після того, як тата від нас забрали, вона так не ридала. Казала, скільки б він там не пробув, ми його однак дочекаємося і все буде, як колись. Чого ж тепер так побиватися? Що нам до того незнайомого чоловіка?

Але мама нічого не каже і нічого не їсть. Цієї ночі вона ходила, мов сновида, навколо хати, припадала то до яблуні, то до вишні, обнімала голі дерева і билася об них головою. Я теж не спала, дивилася на неї у вікно. Вранці мама пішла до школи, як сомнамбула — тиха, повільна, мовчазна. Знаю: коли вона повернеться додому — знову впаде на ліжко і буде плакати й мовчати, мовчати й плакати. Бідна моя мамуся! Біднесенька моя! Ну хіба ж можна так усіх на світі жаліти?

Спека. Уже майже місяць — ні краплі дощу. Навіть яблуні в садку не зелені, а якісь сизуваті, ніби придорожня курява всоталася в листяний покров і змінила колір листяної «крові». Мама сидить на лаві під вікном і витирає лляним рушником піт з обличчя. Але вперті краплі знову й знову скочуються з чола на брови, з брів — на очі, ніс, щоки. Мамине обличчя останнім часом дуже змінилося: губи розпухли, під очима — набряки, шкіра така, ніби ось-ось жовтяниця почнеться. Я знаю, що мамі дуже хочеться прилягти — щойно вона просила мене погуляти біля хати і зачинити двері знадвору, щоб ніхто не заходив. Але якщо вже прийшов Шкалик, то мусимо його приймати, мусимо сидіти і слухати його теревені.

— Скоро вже ослобонишся від брем’я? — підпилий Шкалик падає на стілець біля столу, розвертає його до мами, показує пальцем з жовтим нігтем на її великий живіт.

Мама мовчить.

— Думаєш, Вєрко, я не знаю, чия дитина? — Шкалик знову підморгує на живіт. — Хе… Я все знаю. Але мені плювати на політику. Я брігадєр. О! — Він піднімає палець догори. — Отвічаю за те, щоб усі на роботу в колхоз ходили і щоб на полі родило. Що-небудь, аби тіко родило. Указав колись Йось кок-сагиз[3] сіяти — нате вам кок-сагиз. Нате — робіть гуму, якщо вам її більш нема з чого робити. Дурне то растєніє було, непотрібне, але указ є указ. На то й держава, щоб указувати, щоб порядок тримати. Сказав Микитка перед королевою на колінця падати — попадали, почті всі поля під її благородіє віддали. Знаєш, що таке — королева полів? Знаєш?.. Усі знають… Любов Микитчина — от що таке та королева. А як Микитку зіштовхнули, вже й кукурудзи не треба, вже, кажуть, прийшло указаніє буряки сіяти, щоб жизнь у трудового народу солодша була, значить. Воно б лучче льон і бульба, наші поля для них більш підходящі. Але хай гречка, аби не суперечка. Я конєшно, людина в колхозі не остатня — брігадєр все-таки. Але що від мене завісить? Нічо’! Того й не спорю з начальством — йому видніше. Главне — не лізти на рожон. Це закон виживання. Правильно кажу? Правильно! А той светр я зразу впізнав. Його ж тітка Ганька для Федька в’язала. Ми ж, Вєро, з твоїм Федьком, щитай, разом виросли. І цей ліс знаємо, як своїх п’ять пальців. А як Федько був лісником…

Мама блідне, хапається за живіт. Я кидаюся до мами.

— Щось у горлі пересохло, — кахикає Шкалик.

Мама повільно, перевалюючись як підбита качечка, йде на кухню, приносить пляшку, кладе нарізане сало. Шкалик сам наливає. З кожною чаркою його мова стає плутанішою.

— Дурак твій Федько, Вєрко. Ох і дурак! Утікти з самого Себіру і добиратися аж сюди, щоб так… Ет! Та я б… якби, борони Боже… Я б знайшов собі ядрьону бабу десь у тайзі і сидів би під її спідницею, як миш під помелом. У тайзі теж люди живуть. Кажу ж, главне — не лізти на рожон. А він… І так само, як батько і брат. Судьба, значить. Так тоді ж война була. А теперка… І що в тобі такого, Вєрко, щоб аж через усю Расєю й Україну до тебе сюди добиратися? Ну, не тіпайся так — тобі ж не можна, ще розродишся раньше времені. Воно мені тре’?

Мама просить мене вийти надвір. Мені не треба чути, про що вона буде говорити з дядьком Дем’яном — це доросла розмова.

Ну, не треба, то й не треба. Але я не така вже й мала, щоб не здогадатися, на що бригадир щойно натякав. Отже, той зарослий, обідраний, мокрий як хлющ прошак, який приблукав до нас дощового дня минулої осені, і той чоловік, який невдовзі потому загинув у лісі, — одна й та сама людина? Він був у татовому светрі. Авжеж, був. І не тільки у светрі, але й у татових чоботях. Про це я ще тоді знала, але… А тепер бригадир Шкалик натякає, що то… мій тато?

А як справді? Бо чого б мама так зблідла? А тоді вона плакала і плакала, як за мерцем. Мій тато… Сльози душать мене, але гнів не випускає їх на очі, висушує ще в залозах, тільки дряпучі кристалики солі з висохлих сліз боляче шкрябають канальці. Лоскоче в носі. Якщо то справді був мій тато, то чому мама нічого мені не сказала? Як вона могла? Я ж навіть не підійшла до нього, навіть не пригорнулася. Ще й сердилася, що мама якомусь там прошакові татків одяг дала, його діряві кирзові чоботи на таткові юхтові поміняла. Якби ж я знала… І дитинка… Тітка Калина весь час тяжко зітхає, що в нас байстрюк буде. «Ой пішов поговір селом, як чарка за столом. Що то теперка буде? А що в школі постановлять? Учителька і байстрюка привела. А чия ж то тая неїна дитина? Ще й з теї роботи, що має, ослобонять. І як то ви, дві бідосі, жити будете?»

Але якщо тато аж із Сибіру втік і прийшов до нас… Якщо так, то дитинка — ніякий не байстрюк. А може, цей Шкалик бреше? З того часу, як він став не Дем’яном Охманюком, а просто Шкаликом, з того самого часу, як він узявся щоранку причащатися самогонкою по хатах, коли йде роздавати накази, кому на яку роботу виходити… Так, саме з того часу в голові у нього все плутається. От і тепер, мабуть, наплутав. Наплутав дурний Шкалик! Бо якби то справді був мій тато, то хіба міг би він отак пройти мимо мене і навіть не обняти?

Шкалик ледве виповзає з дверей. Тримається руками за стіну, намацує землю ногами і невпевнено шкандибає до хвіртки. Але тільки-но стіна закінчується, падає за рогом на траву. Тепер він буде так лежати, аж поки не проспиться. На нашій вулиці вже немає такого двору, на якому б хоч раз не спав бригадир Шкалик.

Кидаюся до хати. Тепер моя черга поговорити з мамою по-дорослому. Авжеж, по-дорослому. Бо я вже немаленька — мені скоро дев’ять років буде. І я маю право знати.

Очі в мами і справді, як дві сливки-тернівки. Тільки тепер вони покриті сивою памороззю. Бліде набрякле обличчя залите потом і перекошене від болю.

2

Бійці винищувального батальйону (добровільне формування радянських громадян, передусім партійних і комсомольських активістів, що діяло в період ВВВ та після неї на теренах Західної України). Підпорядковувалися НКВС.

3

Багаторічна трав’яниста каучуконосна рослина родини Складноцвіті.