Прощаємося з акторською парою, йдемо до лісу по суниці та малину. Але додому приносимо тільки жменьку. Мама розуміюче посміхається, збирає нас у дорогу: зарізала зозулясту курку, поклала в торбину слоїчок домашнього масла, кусень сала, три десятки яєць, кожне загорнуте в папірець, щоб не побилося. Бідкається, що в місті все «з кошика та з грошика», а де ж тих грошиків стільки набрати, щоб голодними не ходити. Обіцяємо мамі, що у вересні обов’язково приїдемо, тоді й бульбу викопати допоможемо, і вечірку влаштуємо.

Дорогою назад Роман час від часу зупиняє машину і ми цілуємося.

Уже під’їжджаємо до Соснівки, коли він раптом тривожиться:

— Чого ця дурна чорна ворона причепилася до нас? Сіла на хвіст і не злазить.

Я дивлюся в заднє вікно. Чорне авто справді ніби приклеїлося до нашої машини. Дорога на цьому відтинку різко завертає праворуч, а тоді піднімається вгору. Попереду міст із понівеченим бетонним поручнем з правого боку — залізна арматура розірвана і стирчить, як обгризені хижаками ребра якоїсь великої тварини. Під мостом ліниво протікає річка з обмілілим руслом. Обабіч неї сіріють кам’яні валуни — ніби якісь фантастичні водяні істоти вилізли погрітися на сонці.

Чорне авто наближається впритул, бере ліворуч, виїжджає на зустрічну смугу, як для обгону. Може, нарешті відчепиться і поїде геть? Ні, проїжджає поряд кілька метрів і вже на мосту несподівано вдаряє зліва. Раз, і вдруге, і втретє. Наша машина різко кидається на розтрощений поручень, на якусь мить зависає на металевих штирях арматури і летить донизу. Кам’яні істоти на березі річки враз ніби оживають — наближаються, збільшуються, піднімаються, щоб проковтнути нас. Я чомусь думаю тільки про Романову маму. Як же вона тепер сама викопає картоплю?

Спогад такий чіткий, ніби це було зовсім недавно. Навіть не вчора, а щойно, якусь годину чи дві тому. Пронизливий холодок в ямці під грудьми, падіння, страх, темрява… Насправді я не знаю, звідки, з якої часової площини так несподівано випав цей пазл і куди, до якої картинки пам’яті його припасувати. Заплющую очі і закушую губу. Солона крапля крові бризкає на язик, скочується в гортань і приводить мене до тями. Перша думка: треба знову все забути. Забути, забути, забути!!! Але безпритульний пазлик уже не піддається — вперто кружляє і кружляє, обертається навсібіч, ніби намагається відшукати в часовому просторі собі тотожні, зістикуватися, зачепитися за них краєчками, утворити більшу площину, розширити територію. Спалахує ще одна картинка. Тоді ще і ще… Ніби хтось запускає ланцюгову реакцію пам’яті.

Це схоже на ефект снігової лавини. Біла шкаралуща, роками неторкана, тріскається десь на самому вершечку, на піку, в найбільш вразливому місці, тоді надколюється і починає зсуватися. Спочатку повільно, потім набирає обертів і вже з шаленою швидкістю мчить згори донизу. І ось кожен виступ, кожна виїмка, кожен камінчик гори — як на долоні.

Що це — закономірність, яка рано чи пізно, але обов’язково настає, і тоді все повертається на круги свої? Чи просто одне з рідкісних див, яке ніхто не може передбачити та пояснити? Як не можна, скажімо, пояснити, чому одна людина видужує при безнадійному діагнозі, а інша помирає від нескладної хвороби, хоча лікує їх той самий лікар. Може, першу рятує любов, а другій саме її не вистачає, щоб вижити? Не знаю. Але мою пам’ять точно повертає моє кохання, мій Роман.

Уже тиждень живу в Привітнику. Михайло також із нами — зателефонував до Києва і взяв відпустку за свій рахунок. Каже, що хоче трохи подихати лісовим повітрям, хоч раз у житті побачити, як цвітуть проліски й анемони, попити березового соку та побути з другом. Здогадуюся: це тільки відмовка, причина в іншому — він поки не може залишити нас, особливо мене, в такому стані.

У сузір’ї Цефея є загадкова туманність Ірис. Десь я про це читала чи, може, чула. Неважливо, де й коли. Але вона є — це я точно знаю. Мені здається, що зараз блукаю в цій таємничій туманності. Вона то накочується на мене густими клубками, то розсіюється, відкриваючи безмежний фіолет Всесвіту. В таких фіолетових просвітках перед моїми очима постають усе нові й нові картинки спогадів. Хоча це якось алогічно — спогади як нові картинки. Правильніше, мабуть, усе-таки — воскреслі чи хоча б відреставровані. Вони з’являються невідь-звідки, ніби справді з космічної субстанції — спочатку нечіткі, розмиті, наче притрушені памороззю, але що ближче, то чіткіші, яскравіші. Приглядаюся — і впізнаю їх. Впізнаю і визнаю: вони мої.

Невелика дерев’яна хата кольору вохри з блакитними віконницями і величезним, навислим над дахом волоським горіхом, оточена з усіх боків яблуневим садком… Чоловік і дві жінки, стара й молода, йдуть зеленим подвір’ям, поміж розсипаними яблуками… Інше подвір’я, зовсім-зовсім інше, а через нього колоною маршують діти — в однакових сукняних пальтах і хлоп’ячих черевиках… Руїни замку та величезний двоповерховий палац, а навколо них — високий мур з литою брамою… Жінка в довгому білому одязі піднімається на вежу і завмирає, ніби збирається злетіти в небо… Білявий хлопчик тримає на руках рудого кудлатого песика, що скавучить і рветься до мене… Триколірний кіт на подвір’ї гасає за жовтим листком, що повільно падає з дерева… Ґрунтова дорога через ліс… Похоронна процесія… Свіжа могила на цвинтарі… Ще одна дорога, але вже асфальтована… Той самий рудий пес, але без хлопчика… Скрегіт гальм… Крик… Тендітна жінка з тонкими, як у мадонни Рафаеля, рисами обличчя… Знову жінка — інша, висока, в білому одязі…

Яке відношення мають одні до одних ці люди? Де, в якому місці, перетинаються ці різні дороги? Чи єдина точка перетину — тільки моя пам’ять?

Ці кадри й справді ніби різнокольорові пазли якоїсь великої і складної, але єдиної конструкції. Вони доторкаються один до одного, стикаються, відштовхуються, розсипаються, мерехтять, зчіплюються. Їх уже так багато, що на моніторі пам’яті жодного сантиметра вільної площі. Залишається останнє: врешті розташувати ці загадкові частинки в часовій і просторовій послідовності. Знову і знову прискіпливо розглядаю їх, перекладаю з місця на місце, припасовую.

Головне — нічого не переплутати. Бо кожен наступний епізод випливає з попереднього, кожен попередній — його причина та предтеча. Усе взаємопов’язане, усе взаємозалежне. Жодна мить не може бути сама собою, вихопленою з потоку життя, без прив’язки до людей і подій, які затягують тебе, як водяний вир легенький прутик, кинутий із берега, без коренів, з яких ти виростаєш, як дерево з ґрунту.

Здогадуюся: «чорна скринька» моєї пам’яті не з подвійним, а з потрійним дном. Щось було ще до автокатастрофи, що розлучила мене з Романом. Щось дуже важливе трапилося ще в дитинстві. Тоді все почалося. Там — найбільша таємниця. Як там звучить мій діагноз — посттравматичний синдром? Чи постдраматичний?

Мене звати не Енна. Не Енна…

Частина друга

Ірис

Ця осінь — як сварлива бабуня: то сердито гримотить, то дощем поливає, то вітром шмагає, наче жалючою кропивою. Але я не нарікаю. Коли за вікном шурхотить і капотить, особливо приємно полежати в теплій постелі з книжкою в руках. Отож, кривлюся як середа на п’ятницю, намотую на шию свій улюблений в’язаний шалик: зелений із тоненькими білими смужками на кінцях, беру в руки книжку і — шусть під ковдру.

Шия могла б обійтися і без шарфика — горло ще не встигло нахапатися підступних осінніх мікробів. Здається, мама здогадується про це, але підтримує мою гру в «кахи-кахи» і робить вигляд, що без шарфика моєму хитренькому горлу ну ніяк не обійтися.

Віра Василівна Христич, тобто моя мамуся, зовсім не схожа на інших вчительок. Вона ніколи не кричить на учнів, не смикає їх за вуха, як Ганна Ільківна, не ставить у куток — каже, що це принижує гідність, а людина насамперед повинна мати гідність, навіть якщо вона ще школярик. А ще мама вважає, але про це знаю тільки я, що день, проведений за читанням доброї книжки, може дати дитині навіть більше, ніж деякі уроки.