Дана відчуває, як раптом починає млоїти під грудьми. Нудота підступає до горла і водночас біль хапає за серце. Як же так? Невже ж нічого глибинно так і не змінилося? Колись крила обрубували чужинці, нищили таланти через політику, а тепер бал правлять гроші?

Віка кинулася до аптечки, поклала їй до рота пігулку, простягнула склянку з водою.

– Ну от, а ви ще дивуєтеся, чому я вам нічого не розказую. А як же вам говорити, коли ви так усе сприймаєте? Та біс із ним, з тим грантом! І без консерваторії проживу.

– Візьме, ще й як візьме! – нарешті видихує Дана. – Хабаря, звісно, ми з тобою підсовувати не будемо, а от оплатити дорогу до Києва – не такі то вже й гроші, щоб у нас їх не було. Ти знаєш, колись я в гості на Північ їздила, в Ханти-Мансійський автономний округ. Є там на річці Об маленьке сибірське поселення Перегрьобноє. Ото була дорога! Але я її здолала, і гроші на квиток знайшла. А тут Київ – Луцьк.

– А хто там у вас? – Віка допиває воду зі склянки, зацікавлено дивиться на Дану.

– Учителька моя там жила. Співачка, музикантка, актриса. Дуже-дуже талановита. У чотирнадцять років уже з концертами їздила, на європейських сценах виступала, шість мов знала. А вони її – туди, на чужину, у сніги. Подумати тільки – сорок років прожила вона там у четвертинці барака. Сорок років самотності! І якої самотності, Віко! Потрошила рибу, плела сіті, рубала дрова, а все одно поводилася, як театральна прима, бо в душі залишалася актрисою. Померла у вісімдесят другому. Вона мені колись сказала: «То гріх – загубити талант, бо він від Бога». Не переживай, Віко, будеш ти вчитися у консерваторії. У мене є хата в селі. Старенька, ровесниця моя, збудована, коли я народилася. Її підтримує скрипучий осокір. Під вікнами ростуть мальви, а біля воріт – верес. Я його з хутора пересадила, бо там уже все розорано. А квартиру цю можна здати в оренду, от і будуть тобі гроші на навчання.

Віка дуже хотіла побачити Данину хату. Дана пообіцяла, що влітку обов’язково візьме її з собою. Але трохи не так сталося, як гадалося. Коли вже все було приготовлене у дорогу і вони напакували синю Данину автівку всілякими продуктовими та побутовими припасами, приїхав Святослав.

– Ми ж домовлялися про пам’ятник Бузьковому болоту. Я обіцяв…

Говорить, а сам на свою валізу поглядає. Точніше, не на валізу, а на щось, в лискучу торбину упаковане і до валізи тонкими ремінцями припасоване.

– А що я привіз!

– Пам’ятника? – сміється Віка. – Цікаво, який він. Ну розкривай же хутчіше!

Святослав довго розщібує ремінці, відділяє пакунок від валізи, тоді повільно дістає його з торбини, розпаковує. З обгорток, як немовля з пелюшок, вивільняється чорний футляр. Святослав одним порухом відчиняє його і відступає вбік.

– Оп-ля! А хто у нас тут на скрипці грає?

Віка зачаровано дивиться на інструмент. Дана – на Віку.

– А ти казала, що музику покинеш.

– Я таке казала? Хіба я могла таке сказати?

Віка дістає скрипку, притискає її до грудей, як маленьку дитину, цілує у золотисте деко. А тоді обнімає Святослава. Вони стоять, притулившись одне до одного, довго, так довго, що Дана вирішує вийти з кімнати – неделікатно якось підглядати, як обнімаються двоє.

«Ластівоньку» до Туричів веде Святослав. Каже, тато і дядько Дмитро передавали бабусі суворий-пресуворий наказ: щоб вона склала повноваження завзятого автогонщика. Вони з дядьковою Олесею приїдуть на роковини смерті дідуся Юрія, і якщо вельмишановна Богдана Дмитрівна до того часу не стане слухняною і чемною, то здадуть її драндулета на металобрухт. Якщо їй треба десь їхати, то можна і таксі найняти.

Дана просить зупинитися і вийти на хвилинку. А коли Святослав виходить з автівки, спритно вмощується на його місце, кладе руки на кермо і наказує внукові сідати ззаду, поруч з Вікою. А вона їм зараз покаже, на що здатна її… як там вони казали? О ні! Ні-ні-ні! Вона ніколи не повторить таке образливе для її дорогенької «ластівоньки» слово. А приїдуть Михайло з Дмитром – хай начуваються.

Дерева миготять за вікнами. Польові коники роблять круті піке перед самим вітровим склом. Дорога шурхотить під колесами, що підстрибують на вибоїнах. Віка сміється і притискається до Святослава.

«А з них буде гарна пара», – думає Дана.