Вона поклала перед ним стосик листів, знайдених у Мелешковому куфері.

– Читай.

– Що це?

– Листи до тебе.

– До мене?

– А до кого ж? Хіба там ім’я іншого адресата?

– Ні, моє. Але як же так?

– А знаєш, це вже не має ніякого значення. Ми ж і без листів зустрілися. Давай їх назад.

– Навіщо?

– Я їх спалю. У них стільки смутку, стільки туги, а ти…

– Ні! Ні-ні! Бачиш, кому вони адресовані? Ото ж бо! Це мої листи. Я їх буду перечитувати, коли тебе не буде поруч.

Юрко поцілував кожного конверта, заховав стосик у внутрішню кишеню, опустився на долівку, обняв її за ноги.

– Прости, кохана! Мушу йти. До завтра!

– До сьогодні, коханий! До вечора!

Відійшли руді. Прийшли червоні. Війна тривала. По той бік Бугу гриміло і блискало, гітлерівці ще чинили спротив, але відступали все далі й далі, туди, звідки починали, – до свого рейху. По цей бік розпочався інший рейвах: емгебісти посилювали дике полювання на українських повстанців. Ціла армія «стрибків», часто переодягнених під лісових хлопців, нишпорила дворами, проштрикувала металевими щупами сіно у копицях – чи не заховався бува хто? – влаштовувала засідки й облави, перекривала усі стежки до сіл, з якими повстанці були зв’язані наче кровною пуповиною, адже в них народилися і виросли, їх захищали і від них отримували підмогу.

Змієбор ніби нюхом чув розставлені пастки, прослизав крізь них, як досвідчений лісовий звір. У лісі було безпечніше, можна було якийсь час перечекати, але він не міг не бачитися з Даною – кожного разу ризикував життям заради короткої зустрічі. Вже не було гарячих ночей у літнівці, не було розкошувань і закоханих розмов. Хутко обсипав її спраглими поцілунками у садку, притискав з усіх сил до серця – наче востаннє, наче прощався навіки, і вислизав із села.

Коли зашморг навколо Туричів почав затягуватися, попередив: тепер усе – він більш не має права наражати її на небезпеку. У випадку чого, постраждають і Михайлик та мама.

Для Дани почалася чорна смуга невідомості: не спала ночами, прислухалася до кожного поруху за вікном, з жахом слухала звістки про арештованих і вбитих «стрибками», ходила разом із сусідами на опізнання трупів. «Господи! Тільки б це був не Юрко! Тільки б не він!» – молилася кожного разу дорогою.

Того ранку вона побігла до Димки. Відходив вересень, відцвітав верес. Ще трохи – і червоно-рожева завіса цвіту потемніє, впаде з кущів, оголить дерев’яну Димчину хату. Треба нарвати хоч трохи квітів, бо як же без вересового меду? Прихопила слоїчок гомачки, миску дерунів – картопля цієї осені гарно вродила і вона часто їх смажила. Ось і сьогодні снідали дерунами. Хай і Димка скуштує – не любить вона морочитися з їдлом заради себе однієї. А гомачка так смакує до дерунів.

Взялася за клямку – двері зачинені. А це ж із якого дива? Ніколи Димка вдень на засув не зачинялася. Та й не було це прийнято у селі. Може, щось сталося із старенькою? Схвильовано зазирнула у вікно, полегшено зітхнула – в хаті Димка, порається біля печі. Постукала нетерпляче у шибку. Димка приплюснула носом до скла – останнім часом вона геть недобачала – поволеньки пішла до сіней, відчинила. Стривожена, якась ніби сама не своя, довгі тонкі пальці (геть такі, як у покійного Даниного тата Дмитра) дрібно тремтять. Злякалася чи що?

– А, це ти, Богоданцю. Богу дєкувати, пташечко, що прийшла. Я вже гадку гадала, як то тобі передати, щоб навідалася. А ти як тая росавичка – з самого ранечку уже й присагоніла до баби Димки. Тутечки не тіко я тебе, Богоданцю, жду… Ще дехто питав цеї ночі. Разів сто твоє ім’я називав.

– Хто? – аж у серці тьохнуло.

– А з ким же ти тутечки колись здибанки назначала? Га? Либонь, не забула?

– Юрко?! Бабуню, Юрко?! Та не мучте ж ви мене – кажіть. Він? Де? Де Юрко?

– У ванькірі. Та куди ж ти ото так гвавтоньки посагонила? Остепенися! Спить він. Одколи хлопці принесли його, то оце тіко під ранок і заснув. А сон – то найліпші ліки, хоріших ще ніхто у світі не придумав. Хіба я тебе не вчила колись? Сядь, пожди, поки пробудиться, тоді тре’ буде кудись переселити, бо не приведи Господи, прискаче якесь оте стрибуче. Не трусися так, пташко моя. Я все зробила, як треба. Промила, перев’язала. Навіть зозулясту свою оно зарізала, щоб підкріпився твій Юрко. Курячий куліш – то перше діло для болящого. Думала, на Покрову заріжу, але раз така оказія… До Покрови ще дожити треба.

Сон мені, Богоданцю, приснився. Нібито Покрова, тіки- но служба в церкві скінчилася. Я вже додому вертаюся. Йду собі дорогою, йду та йду, як ото в молодості колись, – хутенько, легенько, нібито аж лечу, тіко ногами до землі торкаюся. Вже й хату мою видно за вересовими кущами. Аж тут дороги не стало – її річка перегородила. «І де вона тутечки взялася? – думаю собі. – І чи мона її вбрід перейти?» Стала у воду, а вона й підхопила мене, підхопила й понесла. Пливу і бачу: та річка на захід біжить, прямо до сонця. А сонце вже за землю опускається. Оце ж, думаю собі, і я разом з цею річкою у сонце ввійду та й разом з ним за землю сховаюся.

Щось має статися на Покрову. Але ж мої літа такі, що на все мона сподіватися. Ти не вельми переживай, як мене не стане. Пожила я на білому світі. Хоч, як подумати, пролетіло те життя – як вітер подув. Але щось же зосталося, якась насінина таки впала у землю. О! Чуєш, як пахтить? То моя зозуляста вже вариться. Тіко б не навідався хтось із отих. Були вони вже недавно у мене, мо’, теперка не присагонять так хутко. Але хто їх знає, який у них порєдок – по числах і днях вони снуються хатами та дворами чи коли їм заманеться, коли тіко у тії їхні макітри глиняні якась лиха думка стукнеться.

Вирішили переселити Юрка на горище. Там безпечніше і дихати легше. Але тільки він став здоровою лівою на щабель і потягнув за собою праву, як з тої зацебеніла кров – відкрилася рана. Дана злякалася, кинулася за полотнинами. Обгорнула Юркову ногу, але пов’язка за кілька хвилин стала червоною, кров цибеніла й цибеніла.

– Бабуню, спиняйте! Робіть щось! Бо ж із нього вся кров вибіжить!

Димка дістала якісь слоїчки – один з настоянкою, другий з порошком.

– Оце, Богоданцю, корінь дев’ясила перемелений, а до него трохи подорожника, трохи ромену… Все буде добре. Учися, поки я жива. Ох моя ж ти доленько, а що ж нам далі робити? Куди тебе, хлопче, сховати? Мона б у шопі постелити, але ж скоро ночі почнуться холодні, а тобі ще тіко застуди бракує. Для раненого холод – то погибіль.

– Я до холоду звичний, – заспокоїв її Юрко. – Та й не збираюся вилежуватися тут аж до зими. На мені хутко все заживає. Тож обіцяю – до перших заморозків від мене тут і сліду не залишиться. Встану і побіжу.

Він і справді не встиг змерзнути. Осінь стояла погожа – як на замовлення, традиційна волинська моква ще десь тільки підступала з-за лісу. А головне – Дана зігрівала своїм гарячим тілом. Вкладала вдома спати Михайлика, залишала його на маму і бігом на хутір. Софія гірко зітхала, потай витирала сльози, але не дорікала, не зупиняла. Як би це вигляділо, якби вона почала відмовляти доньку від коханого, змушувати покинути його, коли він у біді?

Вони приїхали на Покрову. Чомусь любили робити обшуки і забирати людей саме на релігійні свята. Дана побачила на сусідній вулиці чорну автівку та зелену вантажівку, з якої висипав гурт чоловіків у міліцейських та солдатських одностроях. Прибульці ходили від хати до хати, нишпорили у сараях та шопах, зазирали у кожен куток, в кожну ямку.

Дана знетямилася. Обняла Михайлика, наказала слухатися бабусю, не виходити з подвір’я, а сама кинулася до Димки. Бігла через поле і намагалася заспокоїти саму себе думкою, що на хутір «стрибки» не поткнуться, обминуть обійстя самотньої старої жінки. Але ж вона добре знала: якраз хутори вони не обминали. Чомусь терпіти не могли хуторів, як і лісу, ніби бачили в них, відособлених від сільського гурту, якусь вельми приховану загрозу для себе.

Тільки встигла замаскувати Юрка сіном, кинути зверху якусь порвану рядюжку і вскочити до хати, як на подвір’ї чмихнув «воронок», голосно скрипнули сінешні двері і зразу ж різко відчинилися хатні.