І до них приходили. Дана сказала, що вона полька. «А, Ясницька», – глянув один з поліцаїв. Постояли, пошварготіли і пішли. А вона за Михайлика, за маму – і навтікача. Хто їх знає – перевірять, уточнять. Вдруге уже не обдуриш. Йшли придорожними селами, прилісками. Добралися до Туричів. Хата стояла порожньою – голова сільради навіть паперів не встиг забрати, так і валялися, запилюжені і вже прижовклі, на столі. Німці на сільрадівське приміщення не посягнули – зайняли під свій штаб школу. Дана перетягла з напіврозваленої літнівки до ванькірчика ліжко. На ньому і сплять мама з Михайликом. А вона сама на підлозі.

Головне, думала, щоб ніхто не чіпав. Німці частенько влаштовували труси і облави – то шукали євреїв, то партизанів, нишпорили за «яйками і шнапсом», ловили молодь для роботи у їхньому фатерлянді. Бувало, тільки на битому шляху появлялися німецькі машини, як люди потайними стежками, через городи і луки бігли до лісу, ховалися за болото. Кожна сім’я ообов’язково тягла за собою корову, бо то гарантія, що і на відстані від рідної хати діти з голоду не помруть.

Її не чіпали – до Німеччини не брали жінок з дітьми, а в неї ж Михайлик. Та й Спепцьо, здогадувалася, пильнував, аби хтось з німців не скривдив її. Він – сільський староста. Розказував Дані, як у Ковельській тюрмі, на його руках, помер її тато, Дмитро Ясницький. Коли вона їздила туди, тата справді вже не було серед живих. І тіл в’язнів не видавали рідним – скидали в одну яму. Ох люто ж зненавидів тоді Степан совєтів! Ні за що ж сидів. Ну зовсім же ні за що! Але й німці – вороги проклятущі. Спочатку він подумав, що вони прийшли звільнити від червоних. Але ні, цим також потрібні тільки раби і їхній хліб. А чому старостою погодився бути? Комусь же треба було. От хату свою повернув, за Даниною наглядав, щоб ніхто не зайняв. Ніби відчував, що вона повернеться. Шкода тільки, те, що було, повернути не можна. Чи все-таки можна? Га?

Спочатку він дивився на неї, як фанатично віруючий на образ, – із замилуванням і надією. Потім замилування перейшло у наполегливі натяки, тоді у хтивість: обмацував її чіпкими голодними очима від голови до п’ят. Відчувала, як той погляд роздягає її, торкається шиї, повзе до грудей, живота, лона, ковзає по стегнах. Застібалася на всі гудзики, закривалася руками, відступала. А він тицяв то шмат сала, то хлібину, то відро бульби. Не відмовлялася, бо треба ж годувати маму і Михайлика, а в погребі – нічогісінько. Аж на лиці мінялася, аж затерпала вся, але брала. Степцьо дивився вже так, ніби мав на неї права, ніби перетворення колишньої нареченої у теперішню коханку – тільки справа часу, і то вже короткого. Мабуть, так і не змогла його Ганя, що справді з пампухи перетворилася у справжню ропушину[76], змусити забути його перше кохання. Чи просто хотів Степан узяти реванш за колишні втрати через так і не відгуляне весілля?

Цікаво, звідки Мелешко дізнався про завтрашню каральну операцію? Хтось же йому мав сказати, налякати чортами з Вельзевулом на чолі. Як він там сказав? – «Їден важний чоловік»? І що ж це за чоловік?

Розбудила маму, сказала, щоб хутко одягала Михайлика, а сама кинулася збирати найнеобхідніше. Ковдра, кілька теплих речей – справді ж зима ще колами ходить, хоч за календарем весна настати мала – і вже ледь підняла того клунка. Може, по дорозі зайдуть до тітки Хотинки. Тітчиного Андрія убили поляки, старшого сина, Івана, розстріляли у Луцькій тюрмі совєти – на другий же день після приходу війни енкаведисти поклали там кілька тисяч людей. Середульший тітчин, Назар, пішов до лісу. Тепер на хуторі всім заправляє молодший, Сянько. Його й мала просити, щоб узяв хоча б клунок, бо для всіх місця на фурманці, звісно ж, не вистачить.

Пішли городами. За Охрімчуковою садибою зупинилися перепочити. Ого, тут також не сплять – за столом гості чаркуються, німці, поліцаї, навпроти них, обличчям до вікна – Степцьо. І раптом Дана побачила Мелешка – стоїть під вікном, заглядає до хати, рукою до когось махає. Авжеж, до Степця. Той вгледів, підвівся, п’яно похитався до виходу. Чого це Мелешко пішов до Охрімчука? Не попопереджувати ж сільського старосту про те, що завтра буде.

– Омелян Грицюків каже, що не буде втікати. Каже, ноги не носять. Хай, каже, вбивають у його хаті.

– Ти не сказав, від кого почув? А як він тебе викаже? Підсмажать старому п’ятки – і викаже? А тоді ти – мене?

– Ні, – аж кричить Мелешко. – Ні! Омелян сказав, що скоріше за язик вкуситься.

– Краще б ти вкусився за язик. Ну чого ти до меї хати припхався?! Я ж тобі сказав, щоб навіть у мій бік не дивився. Казав? От погибель ходяча! І що мені теперка з тобою робити?

Дана закинула на плечі клунок, кинулася бігти. Мама ледве тягла сонного Михайлика. В Охрімчуковому саду прогримів постріл.

У хаті тітки Хотинки ані свічечка не горить. Може, поїхали вже? Ні, сплять. Ніхто нічого не чув, ніхто нічого знає. Сянько схопився як ошпарений, метнувся до хліва, виводить коня. Його Тетяна кинулася дітей збирати. Безноса тітка не може второпати зі сну, що діється. Дана поклала на фурманку клунок, залишила біля нього маму (Сянько сказав: «Тітку Софію ще якось примостимо»), підхопила Михайлика і побігла.

Якби це було влітку, то село, що наче зграя перелітних птахів, опустилося посеред ночі за Бузьковим болотом, могло б собі пожити там, як жило вже не раз. Але надворі приморозки. Просто неба не дуже поспиш, ковдрою від холоду не затулишся. Сянько з двома чоловіками пішов за допомогою – десь там, за Горопелихою – невеликим узвишшям посеред лісу, – табір Змієбора. Хто він, той чоловік на псевдо Змієбор, Сянько не знає, але знає, що там чимало хлопців з їхнього села, і брат Назар серед них. Хай поспішають, бо як спалять німці село, то зимувати людям доведеться на морозі.

Тільки б Змієборові хлопці були на місці. Бо засиджуватися у лісі їм ніколи, воювати доводиться на три боки. З одного – німецькі окупанти, які встановлюють тут свій арійський орднунг[77], з другого – поляки, які намагаються повернути собі цю землю, яка була у їхньому підданстві до вересня 1939-го, з третього – совіти, які з того ж 1939-го вважають Західну Україну своєю.

Ще тільки на світ благословилося, як повстанці зробили засідку біля Туричів. Карателі вискакували з вантажівок і зразу ж потрапляли під вогонь. Поліцаї перейшли на бік повстанців. До обіду стрілянина стихла. Чота виставила свій дозор на підступах до села. Люди, промерзлі до кісток, з дітьми, клунками, коровами й іншою домашньою живністю, потягнулися з лісу додому. Біля школи, де розміщувався німецький штаб, висів труп Мелешка з табличкою на грудях «Партизан».

Його зняли, занесли до хати, обмили. Дана взялася шукати чисту сорочку. У куфері, на самому споді, під домашніми лахами, лежав стосик нерозкритих конвертів, зв’язаних сірою лляною ниткою. Її листи до Юрка! Як вони тут опинилися? Чому не потрапили до Юркової хати? Чому?! Цього Мелешко вже не міг сказати. Він забрав цю таємницю з собою. Його поховали поруч з могилою матері.

Степцьо приніс Дані десяток яєць у глиняній мисці і кусник сала.

– На, посмаж. Малий не застудився, не вельми змерз? – запитав турботливо.

– Ні, лісове повітря йому пішло на користь, – пильно подивилася йому в очі.

– А ми тут всею сімнею у погребі пересиділи. Це я… Я сказав Мелешкові, щоб він тобі сказав ну і людей оповістив… деяких, – нарешті видав Степцьо. – А вони вже їдне другому передавали. Мона сказати, всеньке село спасав.

– Спасав… Цілу ніч за чаркою з німцями.

– Ну, це, як би то сказати, алібі. Боявся, щоб не здогадалися, що я попередив, значить, – Степцьо дуже здивований, що вона знає про нічне застілля.

– Так боявся, що Мелешка застрелив, щоб він часом не проговорився, не видав тебе. А своїм гостям ти сказав, мабуть, що то партизан під вікнами крався.

– Кажу ж, я всеньке село спас! Могла б і підтвердити, як тре’ буде.

76

Ропшина – вельми товста людина (діалектизм).

77

Орднунг – порядок (з німецької).