Юрко ніби відчув її погляд – озирнувся, махнув рукою, щоб підійшла. Заперечливо хитнула головою, крутнулася на підборах і кинулася бігти назад. Ні, це їй здавалося, що біжить. Насправді ноги ледве ступали стежкою, під ними ніби не було землі, тільки щось хитке, непевне, драглисте, сіре, як туман чи як хмари. Ось-ось вона провалиться крізь цю хитавицю, полетить у безодню і розіб’ється. І хай. Бо так їй боляче, так боляче… Господи! Нащо їй таке кохання? За що? Та варто їй тільки пальчиком поманити – і будь-який із сільських хлопців упаде біля її ніжок. А цей нічого не помічає і так мучить, так мучить… А що вона ще може? Тільки мучитись. Недаремно ж кажуть, що силою не будеш милою. Але хіба вона його силує? Хіба вона…

– Ти чого? – Юрко наздогнав Дану, коли вже минала шкільний садок. Вхопив за руку, повернув обличчям до себе. – Щось удома сталося?

– Ні, – ледь виштовхнула з неслухняних вуст.

– А ми тут із Соломією, з дяковою донькою… Ну ти ж знаєш дяка Юстина Сікору з Підлісненської церкви? То це його донька. Ми тут говоримо про церковний хор. При кожному костелі є або хор, або капела, і регенти у них є, і навіть органи в деяких їхніх храмах звучать. А в нас один священик на кілька православних церков, проведе богослужіння – і поїхав до іншого села або додому. І знов тихо аж до наступного його приїзду. От ми і подумали – зібрати найкращі голоси з двох сіл і створити свій хор, православний… До Різдва можна було б і вертеп підготувати. Ти як? Не хотіла б прилучитися? Ні, щось все-таки сталося. Що? Що?! Чого ти плачеш?

Юрко взявся витирати кінчиком шарфа Данине мокре обличчя. Але сльози ще рясніше потекли з її очей. Їй хотілося впасти йому на груди, розридатися і сказати все-все-все. Що кохає його, кохає ще з тої миті, як побачила у Бондаруковій клуні. Що не має більше сил ховати свою любов, ходити за ним назирці, чекати, коли він подивиться, обізветься, усміхнеться, боятися, що хтось появиться і забере його в неї. Хоч би й ота дякова Соломка, що оно витріщилася на них і поправляє свої руді кучерики та підслинює брови. Але як тут зізнаєшся? Он хтось позирає із шкільного вікна. Он дві тарабаньки сокорять, як сидухи, і в їхній бік позирають. А з другого боку вулиці Ількова Ганька якраз чимчикує до крамнички. Їм тільки дай привід – слави не обберешся. Їй то що? Хай би собі говорили. О, хай би всі знали, як вона його кохає! А от Юрко…

– Хотіла б! Я дуже люблю співати! – випалила крізь сльози.

І подумала: «Божечку, дорогий Бозюню! Як добре, що ти дав мені голос. Тепер я нарешті буду поруч з Юрком. Ми будемо разом співати, будемо зустрічатися».

– Мій тато теж дуже гарно співав, як молодим був. Та й тепер… Думаю, Юрасю, що він також погодиться.

– Юрасю… – повторив він і усміхнувся.

Дмитро справді зрадів, коли Дана сказала йому про хор. А чого б не поспівати, як громаді треба? Він ще й заграти може. Але мама взяла його на кпини: хлопцем смішив людей своїми сопілками, а на старість ще й у співаки запишеться. Хай молоді співають. І він погодився: а так, так, якби хоч годочків десять скинути, то можна було б, а теперка що ж… Теперка хай уже Данця співає, у неї ж голосочок, як у янгола.

Хористи збиралися по черзі то в Туричах, то в Підлісному. Їздили від села до села Бондаруковою фурманкою. Від Бондарука Юрко проводив Дану додому. Вони ще довго не могли розійтися. Вечори ставали все холоднішими, на Дмитра вже й кучугури намело. А їхнє кохання, всупереч морозам, розгорялася все палкіше. Репетиції проходили по неділях, але вони вже не могли чекати цілий тиждень. Тиждень – це ж ціла вічність! Зустрічалися і на будні, на хуторі в Димки.

Від Димчиного ока нічого не втаїш. Ніби тільки на Дану дивиться, а сама – морг на розмальовану ласицями шибку.

– О, ще хтось від села до хутора по снігу бобляється…

Дана нібито пропускає ті слова мимо вух, а сама аж палахкотить. Юрко йде! Її Юрасик уже тут! Пора прощатися з Димкою. Димка не ликом шита: помічає те палахкотіння, та й здогадатися неважко, чого це той перехожий до хати підійшов, а в двері не постукав – жде, значить, Дану біля клуні чи шопи.

– А чого то, Богоданцю, твій кавалєр під хатою ховається? Ще на кізяк замерзне, поки ми з тобою балакати будемо. Клич-но його сюди, покажи Димці, кого ти там вибрала. У мене й малинка запарена є, і вересова наливочка, і корж ондечки під рушником черствіє. Тре’ його оприходувати, поки камінцем не став таким, що я останні зуби об него поламаю. Посидимо, побалакаємо. Мо’, і я коло вас помолодшаю. А чого? Згадає баба, як дівкою була, та й помолодшає. Ну йди, йди, клич. Нема чого таїтися.

Димці Юрко зразу припав до душі. Та їй би, мабуть, сподобався будь-який Данин обранець. Бо хіба ж може бути поганим той, кого полюбила Богоданця? Тож і грілися закохані зимними вечорами у її теплій дерев’яній хаті. А потім Юрко встановив над нею ще й денну опіку – і сніг відкине аж до дороги, і води принесе, і дров нарубає, а часом, як Димці нездоровиться, і піч розпалить та золу з печі винесе.

– Але хто ж то таке видів, щоб учитель дрова рубав, сніг відкидав? – бідкалася Димка. – В учителя ж руки мусять бути білими.

– Це моя плата натурою за винайм ваших апартаментів, – заспокоював Димку Юрко. – А головне для вчителя – не білі руки, а світла голова.

Люди вже горіхи лущать і мак до куті труть, холодець у миски розливають, сіном столи притрушують та обрусами накривають, гостинці для колядників готують, а всюдисущий Мелешко Німчик засніженим селом гониться – розносить останні вісті, весело повторюючи при кожній зустрічі позичене у когось – «щоб не лежали на місці». Бо ж попереду зимові святки, і якщо він, Мелешко, їх оце ниньки не рознесе, то лежати отим вістям доведеться бігме довго.

Мелешко шпацірує селом не з примусу – він не при службі. Дехто каже, що й не зовсім при глузді – одна клепочка не вельми добре до мізків припасована. Але хто це, скажіть, може заглянути у Мелешкову голову, щоб побачити, які там у ній клепочки і як вони купи тримаються? У кожного своя голова, от хай кожен і длубається у ній – може, там ще й не одна клепочка відпала, може, у когось їх і зовсім немає.

Мелешка нарекли Німчиком, бо народила його Зеня Мартинчина від німця. Згвалтував її рудий шваб, коли товклися у Туричах ті зайди германські. Зеня після того ледь не звихнулася. Ждала вона свого хлопця з війни, а як тепер йому в очі подивиться? Що тільки вона не робила, щоб дитина не народилася. І парилася на розпечених камінцях, і мішки тягала такі, що й плечистому чоловікові не під силу, і зіллям себе труїла. Але Мелешко міцненько вчепився у мамин живіт і все одно народився – всупереч усьому. Тиждень Зеня не брала його на руки, не хотіла годувати своїм молоком, відверталася до стіни, не могла навіть дивитися на мале німченя.

Мартинка сварилася на доньку:

– Хіба ж дитинка винна, що ти її хочеш голодом заморити? Думаєш, у тебе їдної такі народини, з тобою їдною таке приключилося? Та ті вояки чужинецькі споконвіку своє сім’я оставляють там, де воюють. Але ж мати є мати. Це твоє дитя. Мусиш прийняти і полюбити.

А ще Мартинчиного Мелентія називають Соняхом. Він справді схожий на круглого соняха періоду цвітіння. На пласкому обличчі з тоненьким світлим пушком – рудувато-жовті вії і брови, а на голові – копиця волосся такого самого кольору. Коли та копиця добре вимита, то здається аж золотою. А ще у Соняха на лиці завжди наївна, як у малої дитини, усмішка. Мелешко кожне слово сприймає на віру, не розуміє двозначності, недомовок, натяків, підколок. Не раз його через це обманювали – просто так, заради сміху, задля потіхи над наївним дурником. Але він ні на кого зла не тримає. А як, скажіть, можна втримати те, чого немає?

Отож Мелешко перед самим Різдвом розносить останні накази і прохання з гміни. Йому подобається ходити отак селом, заводити поважні розмови з людьми, передавати якісь новини чи прохання від сільської влади, зі школи, крамниці або й корчми. Це надає йому значущості перед самим собою і відчуття потрібності громаді. Мелешкові здається, що ніхто не виконає цю роботу так хутко і правильно, як він. І що цікаво: жодного разу цей добровільний вістовий з нібито не дуже реальним сприйняттям світу нічого не переплутав.