Дана захлипала. Димка погладила її по голові, як маленьку дитину.

– Зажди ще трохи, Богоданцю. Не протився, не сварися, а скажи, хай не вельми спішать твої тато з мамою. Чого це їм припекло до цеї Покрови? А хіба ж на другий рік Покрови не буде? І на другий, і на третій. І ти ще не перестарок. Що то є твої літа? Не всім же у сімнайцять вискакувати замуж, як твоя мама.

– Та це не їм. То Степцьо…

– А ти Степанові скажи, що тобі ще треба призвичаїтися до него, на прадьонки походити, на здибанках з ним постояти, придивитися, прислухатися. Одружитися – не дощ переждати. Треба виждати, все зважити. А там час покаже і серце само підкаже. А що хлопець рябий і небалакучий – то не найбільший гандж. Ой не найбільший, Богоданцю. З лиця воду не пити, та ще й з чоловічого. Гарний чоловік – то тіко морока для жінки, лишні сльози і переживання. Ти будь гарна за двох, Богоданцю, а він хай тую красу твою оберігає та любить тебе, та цілує-милує від голови до п’ят, та на руках носить.

– Ой, таке скажете… – зашарілася Дана.

…Гнідий кінь зеленого вітра обганяє. То піднімається над полем так високо, що й не торкається його, то опускається до землі, б’є копитами об недозріле жниво. Ще не завосковілі колоски вистрілюють з-під копит білим молочком. А гнідий відштовхується і знову летить.

Різнокольорові атласні стрічки та паперові квіти, вплетені у шовковисту гриву, розвіваються на льоту і тріпотять, лопотять так, аж вухам боляче. За конем, як довгий прозорий вельон, тягнеться дражливий аромат весільного короваю. Короваю, для неї випеченого, але не їй судженого.

Між двома сусідськими полями – глибокий рів, ярок, порослий гострими шабельками осоки. Кінь вигинається у повітрі спиною, як акробат у цирку, падає на передні ноги, хвицає задніми. Навіть не помічає, що вершниці на ньому вже немає, – летить собі далі, понад полем, попід небесами.

Вона не відчуває болю. Тільки смак житнього молочка з розчавлених колосків, що раптом солодко пролилось на вуста. Тільки стукіт серця, що заглушає геть усі звуки. Та ось воно, її дурне серце, виривається з грудей і мчить за конем. Куди ж ти? Не чує, наздоганяє гнідого, випереджає, летить поперед нього. Далі, далі, далі…

Стукіт серця і стукіт копит… Якийсь час – в одній звуковій гамі, в одному ритмі. Але далина все більш приглушує звуки, приколисує їх колоссям. Нарешті тиша, висока, аж до неба. Вселенська тиша. А з неї виростає якийсь дивний звук. Дуже дивний. Ніби маленька пташка горлечко чистить, а воно, застуджене чи поранене, ніяк не хоче співати – похрипує та поскрипує собі відчайдушно. Віть-скрип-скрип… Віть-скрип-скрип… Віть-скрип-скрип…

Дана підвелася, випросталася, але звуки не зникали. Та це ж осокір так скрипить під вікном! А кінь? Де ж кінь у барвистих стрічках та квітах, що так зримо промайнули перед її очима, так голосно пролопотіли біля її вух? Нема.

Що це було? Якщо сон, то нічого доброго – кінь сниться до хвороби. Ні, кажуть, то чорний до хвороби або й навіть до смерті. Білий – до весілля, до щастя. А вона тільки що літала на гнідому. Гнідко – до переїзду, до мандрів, до переміни. Які там уже в її віці мандри… Ет, куди ніч, туди й сон.

Сон? Та вона ж іще й очей не склепила. Допізна перебирала вересовий цвіт. Половину його розістлала на горищі, на полотнині, простеленій поверх пахучого сіна, – хай собі сохне. Ніде цвітові так гарно не сохнеться, як на горищі. Другу частину залишила у кошику – завтра забере в місто, а вже там буде варити солод і сусло на вересовий мед. Все, як Димка колись робила, все, як та її учила.

А потім присіла, задивилася на той верес. І раптом перед очима – кінь. Ні, він не наснився. То справдешній гнідко до неї явився. Пролетів через пам’ять, як через житнє поле, майнув шовковистою заквітчаною гривою – і повернувся туди, звідки вилетів.

Дана встала. Пішла до кухні, запарила чай із свіжим вересовим цвітом, сухим суничником та мелісою (найперша поміч при безсонні), натерла спиртовою настоянкою з каштанових «кожушків» коліна, обгорнула їх старими вовняними шарфами, перейшла до кімнати, ввімкнула маленький телевізор, втупилася поглядом у нічний екран, але хутко підвелася з крісла, повернулася до ліжка, підсунула ближче настільну лампу, взяла до рук книжку, спробувала читати…

Кіно не сприймалося, книжка не читалася. І гультіпака-сон так і не прибився цієї місячної ночі до зеленого дерев’яного будиночка, притуленого лівим причілком до старого як світ осокора. Повіявся, мабуть, її сивий дрімотник до молодших, кращих, здоровших, добряче натомлених за день, готових з розгону впасти у його солодкі обійми.

Завтра вона поїде до міста. Отримає пенсію – на карточці уже за три місяці зібралося. Частину перерахує сюди, у Туричі, на сільський драматичний гурток – за місяць обласний фестиваль народних театрів, хай готуються. А бібліотеці треба буде трохи книжок з дому передати. Сільський голова сміється: якби не її фінансові вливання, то їхньому театру давно б жаба цицьки дала, а так мають люди розраду, навіть грамоти з області привозять. Смішно йому… Та якби він хоч інколи замість пляшки оковитої книжку купив, то, може, й на театр гроші знайшлися б, і в бібліотеці взимку білі ласиці на вікнах не дрімали б. А то, бач, на всілякі гуляння-пригощання – і з приводу, і без приводу – завжди знаходиться, а як тільки про театр чи бібліотеку мова заходить, зразу: «Ні копієчки немає, культура ж бідна, як церковна миша». Якби ті миші та щурі хоч трохи менше гризли…

Тимошева Лідка дізнається (а вона завжди про все дізнається) і знов матиме про що в селі потарабанити. Як минулого року.

«А ви-те чули, кумо? Чули? Наша прієзжа мільйонерка зновика гроші тіятрові дала. Казав Василь Дідухів, аж десять тищ! Нє? Мо’, і нє. Мо’, прибріхує Дідушок, то ж таке годзікало, мо’, й не десять тищ. Але ж дала. А де вона їх, кумо, бере? Самі до неї злітаються, як мухи на мед? Та де ж вони на ній той мед би знайшли? Там сама тирса сиплеться.

Нє, ну нема правди на світі! Тут гнешся, гнешся, копійку до копієчки тулиш, гривню до гривні складаєш і все одно не вистачає. А вона – «пташка вільна, що не сіє і не жне», а грошей кури не клюють. Скоро сто років стукне, а ди-но як сагонить: білі штани, білі мешти, шляпа, як на хранцузькій мадамі, на шиї – пацьори, на пальцях – аж два перстені. І нащо вони їй? От нащо, скажіть мені, кумо, старій печериці ті перстені? Мабуть, боїться вдома зоставляти, щоб ті неїні діаманти хтось не вкрав, бо ж то великі гроші. Отаку спонсорку, таку меценатку нашому тіятру Бог послав. Коби ще й нам з вами де знайти таку».

Ну що ти їй скажеш? Що все залежить не від того, скільки в тебе грошей, а й від готовності ними поділитися? І що дехто бідний не тому, що не має, а тому, що мало, мало і мало. Так не повірить же Лідуня. «Еге, коби в мене був мільйон, то, може, б і я щось комусь вділила». Можливо… Дана уявляє Лідине обличчя, коли вона про неї говорить, і усміхається.

– Спи вже, стара меценатко! Може, тобі й справді у сні мільйон присниться.

Сама собі наказала. Сама себе не послухалась.

Згадала, як вранці прибігала секретарка з сільради. Захекалася, розчервонілася, очі аж блищать від цікавості.

– Пані Богдано, до нас у сільраду з обласного телебачення телефонують. Питають, чи ви часом не та сама Дана Ясницька, про яку столична газета написала? Ось подивітеся, осьо-сьо, на третій сторінці. Це не ви на фото? Тут написано – з Полісся, але не відомо, звідки точно. А ще написано, як ви зі свого весілля втекли. Це справді таке було? Вони прочитали і хотіли б передачу зробити. Якщо це раптом справді ви.

Дівчині так не терпиться почути ствердну відповідь, що вона не може встояти на місці. Авжеж, їй би так хотілося, щоб це була та сама Дана, щоб до них приїхало телебачення, і вона б тоді розказала, вона б тоді…

Дана перечитує статтю. Хто ж це написав? Онука якоїсь актриси. Коструба… Дана вже й не пам’ятає такого прізвища. Але скільки ж тут вигаданого. Чи то пані Коструба тій своїй онуці більше наговорила, ніж було насправді, чи авторка сама передала куті меду. Бо історія така романтична й солодка, і така далека від правди… От тільки фото… Фото справжнє. Де ж воно взялося? Ага, тут же написано: «З сімейного архіву Лариси Коструби…»