– Лягай! – наказав таємничий конвоїр. – А я зараз чаю принесу.

Ніка прилягла. Нило плече, боліла нога, трохи паморочилося в голові, лякала непевність. Де вона? З ким? Чого чекати? Заплющила очі. Але голосне нявкання змусило розплющити їх. Смугастий кіт з надірваним вухом і обскубаним хвостом уважно дивився на неї жовто-зеленими очиськами.

– Чого тобі? – запитала Ніка.

Кіт ще раз нявкнув і скочив на ліжко, довірливо тернувся, ніби вони давно знайомі.

– Ти мене знаєш? – здивувалася Ніка.

Кіт лизнув їй носа.

Мозок запрацював чітко, як годинниковий механізм. Ніби стрілка, що чогось було зупинилася, раптом зрушила з місця і побігла по циферблату, хвилина за хвилиною почала відтворювати той ранок, коли вона вийшла на цю гору і побачила це дерево.

Вона пливла у човні. Чи, може, летіла? Легкий старенький вітрильник ледь торкався темної води – мінливо-сірої (від сріблястого до майже чорного), маслянисто-густої, як ртуть. Вітер штовхав її у плечі, роздирав крижаними тонкими кігтями шкіру на спині і пробирався аж під ребра. Розуміла: щоб врятуватися від цього безжалісного пірата, треба було б зупинитися, впасти на днище і накритися твердим зеленкуватим брезентом, зібганим он на кормі. Але вдіяти нічого не могла – це не залежало від неї. Абсолютно! Потужний потік важкого, набряклого вологою повітря, яке щосили шпурляла стихія, до хрускоту напинав пурпурове вітрило, і вода, як легеньку трісочку, несла човен тільки їй відомим шляхом.

«Я наче Ассоль, – подумала Ніка. І тут же сама собі заперечила: – Яка там Ассоль? Крижана статуя під вітрилом!» Справді, пронизана холодом, вона все більше застигала, кам’яніла. Не могла ворухнутися, стояла і дивилася на ідеально рівну водяну гладь, що пульсувала, переливалася, змінювала колір під блідим, анемічним світлом щербатого місяця.

«Яка дивна річка», – знову подумала.

«Річка?» – голосно плюснуло десь зовсім поруч, і ледь помітна тінь ковзнула по воді праворуч від човна.

Ніка повернулася на ту з’яву, хитнулася і ледве встигла вхопитися за трос, щоб не впасти за борт. Вітрильник зі скреготом перехилився, темне плесо під ним збурунилося, почало викривлятися, підійматися від берегів до середини, аж поки по всій довжині течії не утворився горб. Сіра гладь води тріскалася, ділилася на рівні зубчасті пластини і за мить перетворилася на риб’ячу луску.

Човен уже мчав по спині величезної рибини. Розтинав її гострим днищем, як ковзаняр лід. За човном яскраво кривавився тоненький слід – ніби то тягнулася нитка з розірваного пурпурового вітрила. Мабуть, рибі боліло. Вона пручалася, вигиналася і щосили розхитувала утлу посудину, щоб зіштовхнути, скинути її з себе. Але вітер, що переходив у бурю й аж ревів, ще дужче напинав вітрило, готове вже тріснути під його шаленим натиском, і гнав його далі й далі, вздовж лускатого, вигнутого дугою хребта.

Ніка глянула вдалину і вжахнулася: там окреслився обрис великої лискучої голови, зблиснули круглі фари очей, відкрилися, хижо відстовбурчилися від лускатого тіла і конвульсивно затріпотіли яскраво-червоні зябра. Ще мить – і рибина проковтне її разом з вітрильником, запхає у своє величезне ненаситне черево. По спині, скутій льодяним панциром, скотилися гарячі горошини поту. Бронхи, забиті вологим вітром, вибухнули надривним кашлем. Слідом за кашлем почувся голосний виляск – ніби рибина вдарила хвостом по воді. Ніка озирнулася, але хвоста не побачила. Зате почула, як зразу за виляском пролунало незадоволене, сердите і водночас якесь жалісливо-ображене нявчання. Вона сапнула ротом і полегшено зітхнула: це був сон, просто дивний сон.

«Сниться вода – прийде біда, – тихо долинуло здалека, з якогось закапелка пам’яті, тривожне і сумовите. А за ним – трохи голосніше, підбадьорливе: – Ой не слухай, Невеличко, тих забобонів. Як тільки прокинулася, зразу ж подивися на вікно і тричі прокажи: “Куди ніч, туди й сон”. Він зразу ж забудеться і ніколи не збудеться».

І раптом притишені напівзабуті жіночі голоси хутенько-хутенько покотилися назад, у свою часову схованку, як дві круглі горошини у стручок. Замість них озвався чоловічий – спочатку господаровитий, впевнений, начеб для фасону штучно занижений аж до басу-профундо. Але за мить роздратування вибило його з цього регістру і він зірвався на пронизливий фальцет.

Коли ж це вона його чула? Та ж зовсім недавно! Вчора, тільки-но приїхала у це село. І вслід за басово-фальцетними перепадами голосу з пам’яті викотилася ще одна горошина. Ба, ні, вже не горошина і навіть не квасолина, а справжня боулінгова куля – масивна, потужна, готова збити з ніг і відкинути геть кожного, хто опиниться у неї на шляху.

Із ядучо-салатної дерев’яної веранди, прилаштованої до добротного цегляного будинку, вийшов немолодий уже чоловік з трохи одутлим обличчям, у чорних дерматинових босоніжках і рудих шкарпетках з дірками на великих пальцях, у колись, напевно, синіх, а тепер сіро-буро-малинових спортивних штанях і бежевій футболці із зображенням німецької рок-групи «Skorpions». Ганноверська п’ятірка застигла у таких позах, наче оце зібралася зіскочити з футболки (явно секонд-хендівської) і чимдуж дременути світ за очі. Ніка спробувала уявити, як цей чоловік танцює під хард-рок, і мимоволі усміхнулася.

– О! Здрастє-мордастє! А це ще що за чудо-юдо із залізним кулком на брові? І нема чого тут зуби показувати. Я нічого не купую, маковиння не продаю, пророчиць не слухаю, в секту не запишусь, – незадоволено пробасив чоловік. – Ходять тут усякі… Як не босота, то бідота, як не сектанти, то наркомани, як не гадалки, то брехуни. Ти їх за ворота, а вони в двері, ти їх за двері, а вони у вікно. Вчора тільки вигнав одну, ниньки друга прителіпалася. Мо’, ти заодно з тою цілителькою-молителькою, яку я кропивою трохи уму-розуму повчив? Га?

– Я Вероніка…

– То й шо? Мо’, та, друга, була Анжеліка. Або Ганька, або Манька.

– Не знаю я ніякої Анжеліки. І Ганьки-Маньки не знаю. Мене звати Вероніка. Вероніка Величко…

– То й шо?

– Тут… мої родичі… Здається… Я була в сільраді, і мені там сказали, що… Ви хіба не Макар Трифонович?

– А як здається, то хрестися! – Бас раптом нервозно перескочив на фальцет. – Та коли б ти була мені навіть сьома вода на киселі, то я б тебе знав. Знав би, кажу! Величко вона! То й шо? Величків у світі – як того маку в різдвяній куті.

– Мою маму звали Вірою… Вірою Трифонівною …

– Авжеж! А твоя бабця – королева Англії Єлизавета Друга! До чого тільки ці наркомани не додумуються, аби тільки щось вициганити! Ах ти ж… Геть з двору, бо собаку спущу! А моєму собаці все одно, чию дупу кусати – королівську чи наркоманівську. Лічу до трьох – і спускаю пса з ланцюга! Чуєш? Раз… Два… Два з половиною…

Собака люто рвався і надривно гавкав, готовий не те що покусати, а й роздерти на шматки не вподобану господарем зайду. Ніка раптом відчула в роті гірко-солоний присмак сліз. Сльози стікали вниз, у груди, в ямку, і утворювали там клубок. Клубок намотувався, намотувався і зрештою став таким великим, що не вміщався у грудях. Ось-ось він міг лопнути, як надто роздута повітряна куля, чи навіть вибухнути, як граната. Ніку знудило. Ледве стрималася, щоб не виблювати на вимощену бруківкою доріжку, просто на зашмуляні спортивні штани, на дерматинові босоніжки, з-під яких нахабно стирчали жовті нігті великих пальців.

Чоловік ще раз показав рукою на вулицю, а тоді схопив її за плечі, повернув обличчям до воріт і штовхнув уперед.

– Не смійте! – спалахнула і вдарила його по тлустих пальцях. – Не смійте до мене торкатися! Бо будете мати справу з міліцією!

Це була захисна реакція, звісно ж, ніяку міліцію вона б не покликала. Та й де вона, та охоронниця людського спокою? Агов!! Міліціє! Ти де?! Але чоловік враз осікся, заметушився, підтягнув штани, затарабанив пальцями по рок-групі, ніби нагадував їй, щоб була насторожі, і почовгав до будинку. Ніка вийшла за ворота. Зупинилася, вдарилася лобом об залізний стояк. Чого вона сюди їхала? Якого дива сподівалася? Дурепа! Яка ж вона наївна дурепа! Казали ж їй, що нічого вона тут не знайде.