Коли червоні партизани пригрозили розправою, Левко згадав про таємну схованку Вишнецького і почав готуватися до підземної еміграції. Потроху робив припаси і носив їх до кімнати за дубовою шафою. Німецькі банки з тушкованою яловичиною, крупи, галети, сухарі, теплий одяг, бутлі з березовим соком і водою, снопики лісового зілля, навіть сушені мухомори, з яких Мандрика навчив його робити настоянки для розтирання… Переніс із хати-читальні з десяток книжок, які хотів, але досі не встиг прочитати. У бібліотеці Вишнецьких знайшов цілу купу медичних посібників. Найбільше – про хвороби хребта, які доймали Міхала впродовж останніх років. Але було і чимало інших, зокрема з психіатрії.

«Нарешті начитаюся досхочу. Мандрика казав, що мені треба поступити до медичного коледжу. От я і повчуся. Вийду з-під землі на світ Божий розумним, як професор, – подумав Левко і гірко усміхнувся: – Якщо, звісно, взагалі колись вийду».

Мар’яна навела у погребі лад після від’їзду копачів. Але мав він тепер значно бідніший вигляд: городина, трохи пізніх яблук, діжечка капусти. Від колишніх дорогих вин залишився тільки ледь вловимий аромат, що просочувався від круглих барилець з розсохлими клепками. Не було і ягідних джемів та кизилового варення, які в маєтку готували за спеціальним рецептом Ольги. До лісу за ягодами ніхто не ходив, а екзотичний кизил на кущах біля дому обібрали ще зеленим. Коли забрали Міхала, сад став колгоспним, а по суті нічийним. Кожен намагався щось відщипнути, відламати, смикнути у ньому, особливо ж те, що не росло у сільських садках. Погані звички приживаються хутко, і колгоспне село вже не могло відмовитися від них.

Після того як Ганс підняв на ноги поліцію і за Левком вже зачинялося друге коло пастки, він вислизнув з неї прямісінько до підземелля. Пожалкував, що не встиг підготувати все як слід: його підземна дома повинна мати два виходи, бо ніколи ж не знаєш, коли до тебе прийдуть непрохані гості. Це він чув від Юстина – за таким принципом, казав Юстин, зладновані криївки УПА в лісі. Отже, треба прокопати з кімнати хід у бік гори. Дот має бути десь зовсім поруч – з погреба було добре чути, як шкребли лопатами землю, як розмовляли будівельники. У недобудованому доті змайструвати драбину, щоб вибиратися нагору. І хай тоді хтось спробує його спіймати. Але це вже потім… Потім, коли він залишиться наодинці з собою. У нього ще буде багато часу. Повинно бути…

Логіка підказувала Левкові, що краще було б утекти із села, і то якомога далі. Скажімо, до лісу, в загін Юстина. Але тоді, коли він просився, Юстин сказав, що Левко більше потрібен їм тут, у селі. Він передавав їм грипси, допомагав одягом і продуктами. Іноді навідувалися і вояки, яким потрібна була поміч костоправа. Можна переправитися через Буг. Там його, мабуть, іще пам’ятають – у Мандрики було багато знайомих. Чи пробратися в одне з тих сіл, де він восени 1939-го, дорогою від Холма, лікував селян. В усякому разі, роботу знайшов би і з голоду не помер. Але як він покине Вишеньку? На кого? Ні, про те, щоб піти з села, не може бути й мови. Він має бути тут, біля неї. Він стане її ангелом-охоронцем – невидимим, нечутним, але дуже-дуже пильним. Ще ніхто ніколи і нікого так вірно не охороняв, як охоронятиме він.

Треба перечекати. Війна скоро закінчиться. Отець Петро казав, та й з усього видно, що ця руда чума вже заметушилася, нагострила лижі й ось-ось поверне їх назад, до свого Рейху. А Юстин запевняв: виженуть і нацистів, і комуністів. І прийде нарешті зовсім-зовсім інше життя, настане справжня українська воля – без німців, без поляків, без москалів.

Він не зізнався жодній людині, куди зникає. Навіть Вишеньці і Мар’яні. Краще, щоб вони не знали. Чужі таємниці важко носити в серці. Будуть хвилюватися, заглядати до підвалу, тітка почне якісь наїдки готувати. Попрощався, сказав, що якийсь час його не буде, але він обов’язково повернеться.

Пробивати хід до дота було набагато важче, ніж він думав. Ґрунт виявився непіддатливим і твердим, як камінь. Долоні покрилися білими пухирями. Пухирі лопалися, з них текла сукровиця. Довелося зробити перерву. Згадав, як Мандрика оберігав його руки, як забороняв займатися грубою роботою. «Це і дурний може. А в тебе дар. Таких, як ти, у Бога небагато». Бачив би його зараз Тадей!

За тиждень він уже мав два виходи. Кам’янисту землю, яку вигрібав у кімнату, переніс у дот, зсипав на дно й утрамбував. «Але ж це вийшов не хід, а лаз, – подумав, оглянувши свою роботу. – Хай тут відстані всього метрів два, але ж я не кріт якийсь, щоб на чотирьох туди-сюди повзати». Ще кілька днів пішло на те, аби зробити маленький тунель вищим і укріпити склепіння дошками. Ну от, тепер те що треба! Переніс до дота і приставив до стіни зарання припасену і сховану в підвалі драбину. Вночі нарешті вибрався на гору.

Здалося, що потрапив у якийсь фантастичний світ. З висоти видно село і темну широку підкову лісу, яка обрамляє його з трьох боків – східного, північного і південного. Над самою землею – ніби два світила зависли. То великий повний місяць відбився у річці. Село, залите блідо-фіолетовим світлом, спало – ніде жодного вогника, жодного звуку. Яка елегійна тиша! Який божественний спокій! Ніби й немає цієї клятої війни, ніби не чатують десь вороги, ніби гармонія природи підкорила собі всі людські інстинкти і налаштувала їх тільки на мир і любов.

Як він любить це село! Яка дорога йому оця огорнута нічною тишею, не вельми родюча, але така рідна, пропахла хвоєю і вересом земля! Аж серце щемить від тривоги за неї і тихесенько-тихесенько бринить від невимовної ніжності. Він ніколи не вимовляв уголос таких слів. Та й чи вимовить коли? Не заведено в селі про це говорити. Головне – щоб душа говорила.

Подумав, що він схожий на самотнього вовка, на якого провадять лови зразу дві ватаги мисливців. Але попри все він мусить не тільки себе рятувати, а й свою територію від переслідувачів оберігати. Якщо треба буде перегризти горло за рідні Староліси, за оцю річку, за ліс, за кохану Вишеньку – він зробить це не задумуючись.

Зараз загнаному мисливцями самотньому сіроманцеві хочеться завити на місяць. Бо вся ця ідилія – омана. Бо вранці люди прокинуться у тривозі і будуть думати, що їсти, як вижити, як нагодувати дітей і вхопити хоч ковток примарного щастя. Бо навіть саме існування його села знову буде залежати від того, що прийде в голову якомусь дурноверхому гевалові зі зброєю в руках. І він у своєму підземному схроні також цілий день буде прислухатися до кожного звуку нагорі і божеволіти від думки, що Вишенька в небезпеці. Звідки у нього це передчуття? Хто посилає йому ці тривожні імпульси?

Він сп’янів від свіжого повітря і, коли повернувся у свою схованку, зразу провалився у сон.

Прокинувся від голосу тітки Мар’яни, що лунав десь зовсім поруч. Що сталося? Чого це вона у погребі? Приклав до шафи-дверей кухля, притулився до його дна вухом. Стало чути краще.

– Виходь, виходь хутенько! Вже нікого немає. Той німак вельми ласий до нашої горілки. Я йому таку поставила, з вересом, що зразу в його руду голову вдарила і він хутко забув, чого приїхав сюди на свому драндулеті. Щоб він колесами догори їздив! Щоб його підняло й гепнуло! Вже ледве язиком ворушив, а повторював, що все одно буде, як він хоче. Щоб ото його, таке цабе велике, такого ученого-переученого арійця та якісь там дурні неграмотні селюки обдурили! О ні! Він ниньки ціліську ніч буде ганяти на мотоциклі від хати до хати, бо знає, що ті дівки і хлопи, які втекли від облави, вже вернулися додому і вночі будуть спати в своїх ліжках. Еге ж, хто вернувся, а хто й ні – до лісових хлопців пристав. Але теперка симні їхні можуть бути покарані. Це ж або діти до Німеччини, або хата в небо разом з вогнем. Я сказала, що ти в місто поїхала, до родичів, не знаю, коли повернешся. Але йому – як горохом об стіну. Белькоче: якщо і завтра не застане… Еге ж, застане, як рак за горою свисне. Щось ми придумаємо, щось мусимо придумати. Ще ніколи, моя дитино, не було так, щоб ніяк.