Не можу пригадати, що було тієї ночі до приходу Левка… Зате добре пам’ятаю, як прибіг Левко. І як він притулив мене до себе. І як сказав: «Не плач, Вишенько!..» Серце його стукотіло так само, як тоді, на мосту. Ніби воно було у моїх грудях. Ніби досі оберігало оту мою половинку, яка залишилася після смерті Марини».

«Цілий день просиділа у погребі. Мар’яна зачинила мене там і ключ заховала. Левко попередив, що буде облава – усіх, кому більше чотирнадцяти років, мають забрати до Німеччини. Я туди не хочу. Ненавиджу нацистів. І нікуди не збираюся їхати зі свого дому! А якби мене взяли силоміць, мабуть, не доїхала б не те що до Рейху, а й до найближчої станції. Бо вже за брамою в мене почався б напад паніки, а у вагонах, набитих людьми, я просто не витримала б».

«Левко казав, що тільки-но закінчиться облава, можна буде виходити зі схованки. Бо її будуть робити привезені з гебітскомісаріату німці і поліцаї. Ввечері вони поїдуть назад до міста. Мар’яна відчинила мені вночі. Я ночувала у будинку. Але, думаю, небезпека не минула. Треба бути весь час насторожі».

«Рудий Ганс із поліцаями розшукує Левка. Йому загрожує арешт за те, що він попередив про облаву і вивезення старолісівських хлопців та дівчат до Німеччини. Левко зник. Навіть Мар’яна не знає куди. Як я хвилююся! Боже, відведи від нього біду! Сохрани і спаси його, Всевишній!»

«Вчора знову сиділа зачинена у погребі, поки Мар’яна випроводжала того рудого німця. «Український шнапс», настояний на дикому вересові, добряче розв’язав йому язика. Виявляється, він таки заповзявся вивести на чисту воду і виловити всіх дівчат і хлопців, які заховалися від облави.

– Щоб його чорти на болото вивели та й там покинули! Щоб його родимець побив! – зітхнула Мар’яна. – Бо як тіко стемніє, почне він на своєму драндулеті селом ганяти та людей лякати. З самого ранечку мусиш знов ховатися.

Я ховалася. Але німець більше не з’явився. Мар’яна сказала: їхав вельми п’яний, мотоцикл занесло на гірці, він ударився об дерево і розбився. Чи сам, чи з чиєюсь поміччю – ніхто не знає. Нібито сам, бо німці не проводять обшуків. А може, це мій ангел-охоронець мені допомагає – позбавляє від ворогів, тільки-но вони підступаються надто близько до мене і починають загрожувати моєму життю?»

«Зі мною творяться дивні речі. Вранці прокинулася – дощ моросить. А я вчора залишила у саду мольберт з недомальованим етюдом. Було так погідно і сонячно, от я накинула на малюнок полотнинку і пішла у дім. Подумала: домалюю ранковий пейзаж завтра. І ось на тобі! Мабуть, фарби потекли. Тільки зібралася вибігти під дощ, глянь – мій мольберт на веранді стоїть. Біла полотнина абсолютно суха. Запитала Мар’яну, чи це вона заховала моє мальовидло від дощу. Вона каже, що ні, навіть у сад відучора не виходила. Але ж я точно пам’ятаю, що залишила малюнок у саду! Чи, може, все-таки ні?..»

«Альтанка напівзруйнована. Її навіщось потрощили солдати – знесли дашок, позрізували поручні. Не нинішні, німецькі, а ще ті, червоні, які будували якесь укріплення на горі і жили у нашому великому будинку. А я так любила її! І зараз іноді вмощуюсь на єдиній збереженій лавочці з книжкою в руках. Вчора читала Жуля Верна. Потім відклала книжку, задивилася на хмаринки, що обганяли одна одну, і подумки помандрувала за ними. Сьогодні згадала про покинуту книжку. А вона – на веранді, там же, де нещодавно несподівано об’явився мольберт».

«Нещодавно Мар’яна з жалем показала на вершечок високої антонівки. Каже: ніби хтось прив’язав яблука до найвищої гілки – не хочуть падати, хоч ти трісни. Ще день-два, і вдарять нічні морози або ж налетить голодне вороняччя: для них що черешні на початку літа, що яблука наприкінці осені – все одно лагодзінки. Ми з Мар’яною навіть бралися струсити ті останні антонівки. Але спробуй зворухни такого могутнього стовбура. Вранці виходжу в сад – яблука під яблунею лежать, у купку складені, наливними боками поблискують.

Мене наче струмом пройняло. Озирнулася – здалося, хтось невидимий проплив у прозорому осінньому повітрі, якесь дивне тепло торкнулося моїх вуст, ніби поцілував хтось ніжно. Що це зі мною?»

«Хіба Мар’яна не помітила, що дрова, ще вчора ввечері розкидані біля дровітні, сьогодні вранці акуратно складені під стіною? Чого ж тоді не дивується? Чи це з моєю пам’яттю щось не те? Може, так прогресує моя хвороба? Може, це якийсь побічний ефект? Спробую з’ясувати».

«У малому будинку прохолодно. Він взагалі не розрахований на велике тепло, а ми ще й мусимо заощаджувати дрова. Тож доводиться тепліше одягатися. Ховаюся під перину і не зводжу очей з вікна. Воно прочинене, а за ним, у пошерхлій траві, – моя вовняна корсетка, що нібито впала з підвіконня. Навіть якщо за мною справді підбирає речі людина-невидимка, то я маю побачити, як підніматиметься корсетка із землі й опускатиметься на підвіконня. Я довго боролася зі сном, та зрештою холодне повітря таки змусило мене сховати носа під перину і заплющити очі. Коли прокинулася, вікно було щільно причинене знадвору, а корсетка лежала у кімнаті.

Хто ж ти, невидимко? Принаймні тепер я точно знаю, що справа не в моїй зрушеній психіці, а в тобі. Ти є. І ти оберігаєш мене».

«Мій ангел-охоронець ніколи не покидав мене. Він весь час був поруч. Роздивлявся мої недописані картини на мольберті. Підбирав речі, які я губила у саду. Зачиняв вікно, щоб я не змерзла. Складав дрова у дровітні. Оберігав мій сон. І явився, коли треба було врятувати моє життя. Якби не він, ті троє закатували б мене.

Хто вони? Бандити, партизани, переодягнені поліцаї? Невідомо. Прийшли з лісу, вночі, озлоблені, жадібні. Вимагали, щоб я віддала золото, нібито сховане у маєтку. Не знаю, чи взагалі є десь у нас сховане золото. Про мої і мамині прикраси забула, бо дуже злякалася. Я боюся чужих людей, боюся, коли їх багато. Один з тих зайд почав зривати з мене одяг. Мар’яна кинулася на нього. Він вистрелив. Мар’яна була моєю нянею, потім стала порадницею і товаришкою. Тепер її також немає.

Якби не мій ангел-охоронець… Він явився тієї миті, коли моє серце вже готове було розірватися. Явився і врятував мене. А потім повів мене за собою. Повів під землю. Я готова йти куди завгодно. Аби тільки з ним. Не розлучай нас, Боже!»

«Тепер ми тільки вдвох. Тільки вдвох – я і він. Спочатку я назвала наше помешкання «Наутілус». Але ж капітан Немо водив свого підводного корабля морями-океанами, а наша схованка назавжди зачепилась якорем за одне місце і ніколи-ніколи не зрушить з нього, не втече від небезпеки. Тоді я стала називати її маленьким підземним раєм. Мій ангел каже, що я фантазерка і вигадниця, підземного раю не буває – рай угорі, але з нього нас вигнано. А наша підземна дома – то гніздо для зірки, бо я найяскравіша зірка у Всесвіті.

Пізно ввечері, коли село засинає, ми вибираємося на гору. Сидимо, міцно притулившись одне до одного, дивимося на зорі, на річку, на ліс, що підковою огинає наше село, на сонні хати. Може, отак колись сиділи вигнані з раю Адам і Єва. Іноді ми купаємося у річці. Іноді йдемо до лісу, розпалюємо вогнище у глибокому виярку, печемо картоплю. Він знає, які гілки треба вибирати, щоб було менше диму. Скоро закінчиться війна і ми повернемося у дім. Скоріше б!..»

Хтось заступив гасову лампу, на аркуш упала тінь. Ніка злякано закрила щоденника.

– Тебе хіба не вчили, що не можна без дозволу читати чужі листи?

Бог?! Авжеж. Це його вона бачила тут, коли отямилася вперше. Продовгувате обличчя, карбоване глибокими зморшками, прямий ніс, кругла ямочка на підборідді, що ніби роздвоюється, густе срібне волосся до пліч. Темні очі, трохи примружені, але, здається, не сердиті.