Протверезілий Ганс взявся червоними плямами й облився липким потом. Він пригадав, кому проговорився вчора. Прихопив із собою двох поліцаїв і кинувся на пошуки Левка. Живим його брати не збирався. Раптом того допитають і він візьме та й розкаже, як Ганс видав йому секретну інформацію? Навіщо залишати такого свідка?

Ой, Левку, Левку! Дурний ти, як сало без хліба. Хіба сам не міг здогадатися, чим закінчиться ця зустріч з Гансом після всього? Хіба ще вчора мудра пані інтуїція не шепнула тобі на вухо, що гра стає вельми небезпечною? Чи тобі сил бракувало, щоб придушити цього рудого п’яненького фріца? Він же лежав перед тобою на лавці, як рибина на пательні – тільки в піч засунь. І автомат Гансів стояв у кутку біля дверей, як забута ключка подорожнього. Він би до нього й не дотягнувся. Не встигнув би. Людська плоть така піддатлива і безпорадна – варто тільки натиснути на вразливу точку… А ти йому ногу масажував, коліно погладжував, ще й тішився – от який я вмілий костоправ, не згірш за самого Мандрику.

Але вчора Ганс був пацієнтом, просто пацієнтом.

«Не вбий і не нашкодь! Допомагай кожному, хто просить. Переступиш цей закон – і пиши пропало, можеш шукати собі інше заняття. Запам’ятай, Левку: все, чому я тебе навчаю, має бути використане тільки на благо людей». Він пам’ятає. Пам’ятає все-все, про що говорив Мандрика. Але сумнів гризе сумління, як ненажерливий хробачок яблуко. Тадей говорив це у мирний час. Хіба могли вони тоді, під час отих своїх довгих довірливих розмов про сенс життя передбачити ось таку ситуацію?

Так, вчора Ганс і справді був просто пацієнтом. А сьогодні він смертельний ворог, який розпочав на нього дике полювання. Попри його уроки німецької мови і літератури, попри ту крихку, чисто людську симпатію, яка почала виникати між ними, попри загальнолюдську вдячність за звільнення від болю. Це вже другі лови на Левка. Перші розпочали червоні партизани. Він тепер у подвійній пастці. Як вибратися з неї?

Німці перевернули все село – поліцая Левка Ярича не було ніде. Наче крізь землю провалився. Втім, це було недалеко від правди.

13

Ніка вже не боїться дівчини на стіні. Вона така ж реальна, як і все інше в цій дивній кімнаті без вікон, з меблями у стилі ретро, наповненій ароматами сухого зілля. Тобто реальна не сама дівчина, а її портрет. На ньому – панянка, схожа на Ніку. Дуже схожа. Таке ж мідне волосся з відтінками бурштину і меду, такі ж зелені продовгуваті очі, навіть ластовиннячко біля носа таке саме. Але хіба у світі мало людей з подібними рисами? Минулого року в Києві аж два фестивалі двійників організували. І кого там тільки не було! Від Наполеона і Шекспіра до Арнольда Шварценеґґера і Святослава Вакарчука.

Під портретом високий стіл-тумба зі скошеною стільницею і кількома скриньками, на кожній з яких – прецікава ручка у вигляді голови лева. Мабуть, тоді, коли цей претензійний меблевий виріб майстрували, він ще по-іншому називався – бюром, бюрком чи якось на кшталт того. Ніка вхопила лева за гривасту голову, і та покірно підкорилася їй. Верхня скринька порожня, у нижній – книжка у темно-синій палітурці. Ніка не зразу змогла її дістати. Довелося навіть трішки підсунутися до краю. Цей порух пробудив у плечі гострий біль. Але фоліант із рук вона не випустила. Нарешті вдасться хоч щось почитати.

Під палітуркою виявилася не книжка, а щоденник. На зжовклому, хоч і добротному лискучому папері – рівні рядочки, виведені дрібним каліграфічним почерком. Ніка зачепилася поглядом за перше речення і вже не могла відірватися.

«Відтоді як не стало сестри, у мене ніби половинку серця відтяли. А другій половинці з того самого дня постійно лячно. Вона завмерла у чеканні. Мені весь час здається, що ось-ось Марина (тато казав – Мариля) оживе, як спляча царівна у добрій казці, що все знову стане таким, як колись. Ми будемо плавати на човні, зривати білі лілеї, виходити на гору і милуватися нашим селом. Ми – це Марина з Тимошем і я з Левком. О дитяча наївна віра у дива!

Натомість нові втрати. Коли забирали тата, напівроздягненого (а та вереснева ніч була дуже холодною), зляканого (я його таким ніколи не бачила, і це просто нестерпно згадувати), мені здавалося, що хтось виймає з мене і другу половинку серця. Мій любий, мій найкращий у світі татко… Мій найдобріший друг і захисник…

А тепер померла мама. Мій світ обмежений мурами маєтку. Він такий неприкаяний та крихкий і такий самотній-самотній. Але все, що поза ним, ще непевніше, воно лякає і спричиняє напади паніки. Я наче равлик, якого витягли з його мушлі і кинули голим на гарячий пісок під палюче сонце. Як боляче!»

«Що б я робила без няні Мар’яни?! Невсипуща моя рятівниця! Скільки її пам’ятаю, вона завжди кудись поспішає, завжди у неї купа справ. Навіть тепер, коли її ніхто не змушує щось робити, вона цілими днями зайнята. Протирає водою з оцтом люстри і келихи, хоч давно вже ніхто у нашому домі люстр не запалює і не п’є вино з келихів богемського скла. Чистить столове срібло, хоч його зразу ж доводиться ховати якомога далі від чужих очей. Натирає підлогу, свариться із солдатами, які гарцюють у нашому маєтку, як дикі коні, дбає про те, щоб я не вмерла з голоду… Я люблю її, але ми так мало говоримо. І це змушує мене більше думати. А відтак з’явилася потреба писати. Десь прочитала, що писання може бути своєрідною арт-терапією. Але, здається, то малася на увазі творчість – вірші, проза. Я завжди хотіла стати художницею, але не письменницею. Отож просто уявляю перед собою когось, з ким би хотіла поговорити. І говорю».

«Нас називали осадниками. Але це не так. Колоністи-осадники після польсько-совітської війни отримали великі наділи на цих теренах безплатно, просто так. Хоча, мабуть, все ж таки не зовсім просто так. Вони мали укріплювати дух Другої Речі Посполитої на східних кресах, і держава щедро віддячувала їм за це.

Мій тато придбав цю землю за свої кревні. Він трохи зібрав грошей за свою викладацьку роботу, а ще взяв кредит у банку аж на тридцять років. За ці гроші і купив землю, на якій збудував дім і заклав сад. Тато завжди мріяв мати такий маєток – щоб поруч і річка, і ліс, і гора. А ще його завжди вабила старовина. Колись він розповів мені, що на цій горі у давнину, за часів литовського князювання, стояв замок. Він належав шляхтичеві з таким же, як у нас, прізвищем. Достеменно не відомо, чи був то хтось із татових предків. Документи не засвідчували, але й не спростовували цього. Замок кілька разів спалювали – то турки, то татари. А пізніше, вже понівечений, розібрали по цеглинці свої ж селяни. Тато думав навіть збудувати дім на тому місці. Але під горою затишніше, ніж на горі.

Отож, переселився він сюди добровільно. Ні, мабуть, я знову пишу не зовсім точно. Оселило його тут кохання. Велике, шалене, палке, з першого погляду, а з точки зору вічно правильних обивателів – дивне і якесь трохи ненормальне. А хіба можна говорити про добру волю, коли це божевільне почуття налітає, як вихор, підхоплює тебе, мов крутіж, захоплює кожну твою мозкову звивину, кожну клітину тіла і ти вже усі свої помисли й дії підпорядковуєш тільки йому?

Тато одружився пізно. Колись я його запитала, чому він, такий вродливий (я завжди вважала тата найвродливішим чоловіком у світі), так довго був сам. Він засміявся: «Чекав твою маму. Спочатку, поки вона народиться, потім – поки підросте, а тоді – поки закінчить гімназію». Пожартував, звісно. Але зустрів він її справді пізно – вже тридцятип’ятирічним. Викладав математику в гімназії на Холмщині – спочатку вона була українською, а потім її перевели на польську мову. Мама закінчувала цей навчальний заклад. Їхній бурхливий і пристрасний роман опинився в центрі пересудів і спричинив цілу бурю в містечку. Освітянське керівництво не схвалювало того, що шляхтич Міхал Вишнецький закохався в етнічну українку. Татові батьки воліли, щоб їхній син одружився з католичкою. Мамині батьки, які ревно дотримувалися українських традицій і православної віри, були категорично проти того, щоб їхня красуня Ольга виходила за католика-підстарка (авжеж – майже сорок!). А татові колеги, серед яких були і самотні молоді викладачки, які з надією поглядали на нього, вродливого і неодруженого, пліткували, як шинкарки, й несамовито засуджували цей зв’язок.