Левкові видали поліцейський однострій. Відтепер він мав виконувати доручення голови управи: оповіщати село про накази гебітскомісаріату, контролювати, щоб люди вчасно і в повному обсязі сплачували податок, виходили на роботу, не порушували німецький порядок. А ще на нього покладалися обов’язки тлумача.

На початку зими до Черкасів явився ще один гість – сусід і давній батьків приятель Юстин Савош. Це його енкаведисти ще у жовтні 1939-го запроторили до Луцької тюрми за те, що був членом Організації українських націоналістів і зразу ж після виходу із «Берези Картузької» на весь голос заспівав заборонену поляками «Ще не вмерла України…». Він тоді навіть одного дня вдома не затримався, не встиг порадіти, що з польської тюрми звільнився. Зразу ж приїхав «воронок» і забрав до тюрми радянської. Левко відчув, як від розповіді Юстина холоне кров у жилах.

Перед самим вступом німців у Луцьк енкаведисти вирішили розстріляти в’язнів. Вивели усіх на тюремне подвір’я і розділили на дві групи: в одній вишикували політичних, у другій – всіх інших. Кулемет на вишці був спрямований на першу. Люди падали на землю, як підтяті стебла пшениці на полі. Юстин, тільки-но пролунала кулеметна черга, автоматично упав і затулив голову руками. На нього звалилися кілька мертвих тіл. Кров убитих лилася на нього, затікала у ніс і в рот, його млоїло від її запаху і смаку. Але він навіть не ворухнувся: чув, як страшно стогнали поранені, як хтось ходив поміж мертвими тілами і дострілював ще живих.

Коли стихли зойки і постріли, прийшов страх, що вбивці вкинуть його у яму разом з мертвими і закопають живцем. Але копати братську могилу в’язням з другої групи, на очах яких відбулося це звірство, наказали вже вранці. А він і ще кілька чоловіків, заюшених чужою кров’ю, вибралися уночі. Тепер він створив у лісі український повстанський загін. Є надія, що такі загони скоро переростуть в армію, яка вимете з України всю нечисть – і нацистську, і більшовицьку. Дуже надіються на підтримку своїх людей у селах. Бо ж на кого ще сподіватися? Вони ж – плоть від їхньої плоті і кров від їхньої крові. Потрібні насамперед теплі речі і харчі. Перші автомати вже здобули, обеззброївши німецьких вартових на залізниці. І надалі будуть поповнювати свій збройний арсенал таким чином.

Левко слухав і не міг повірити. Щоб не німецькі нацисти, не чужинці-загарбники, а свої… І своїх же – отак, без суду і слідства, з кулемета на тюремному подвір’ї? Втім, які ж вони свої? Так само прийшли на цю землю завойовниками, принесли на неї терор і свої порядки. Правду казав отець Петро, зло многолике.

Юстин уважно поглянув на Левка.

– Чутка дійшла, що ти до поліції прибився. Це так?

Левко знітився, думав, що дядько Юстин дорікатиме, звинувачуватиме його у зрадництві. Не може ж він сказати, хто його змусив туди піти. Слово Репеті дав.

– То нам на руку, – несподівано сказав Юстин. – Інформація не менш важлива, як одяг і їжа. Ми зараз спеціально засилаємо своїх хлопців у сільські управи, в німецьку поліцію. Зловиш щось вельми серйозне – давай знати. Грипси можна оставляти у дуплі дуба. Ти ж добре знаєш свій ліс, знайдеш те дерево – зразу за лісниковою хижкою.

– Чим зможемо, тим допоможемо, – запевнив Юстина Сянько Черкас. – Ми ж свої люди. А ви, значить, на два боки воювати будете? І проти рудих, і проти червоних?

– Мо’, й на три. Поляки теж щось готують, надіються повернути собі «креса всходні». А нам потрібна наша Україна, українська.

Левко провів гостя аж до вигону. І потім ще довго не заходив до хати. Прокручував у голові розповідь Юстина, яка перевернула йому душу. Дивився на зоряне небо. Де ти там, Господи? Як тобі там, у тій вічній синяві, серед непорушної гармонії зірок? Чи і в тебе хоч іноді отак розривається серце? Що відбувається на цій святій землі? Чому на ній століттями господарюють чужинці, чому навкруг стільки зла і ненависті? Напоум, Господи, раба твого Левка, як бути, щоб по правді жити, щоб своєму краєві, людям своїм прислужитися і при цьому нікому ніякого зла не вчинити, щоб на своїй землі тільки добро після себе лишити.

Левко і подумати не міг, що мине трохи більше року і щире прагнення вчинити по совісті, по-доброму, заради людей, зажене його у сільце, як необачного лісового звіра, і відтоді життя його зависне, мов тонка волосинка на вітрі.

Того ранку до управи приїхали двоє на німецькому мотоциклі. Чи то з гебітскомісаріату, чи навіть з області. Ганс послав його за «українським шнапсом» – треба догодити дорогим гостям, а він уже всі запаси підчистив. А коли у німців розв’язалися язики і прорізалися високі ноти, Левка почало від почутого тіпати, як у пропасниці. Гості, виявляється, тільки-но з великої операції по ліквідації села. Там червоні партизани хотіли встановити свої порядки – вимагали, щоб селяни не сплачувати податки німцям, а більше допомагали їм. Після чергового збору дані диверсійна група підстерегла біля самого в’їзду до села і розстріляла кількох солдатів вермахту. Німецьке командування негайно відреагувало на це – послало на місце події близько трьох сотень своїх вояків. Село взяли у кільце, оточили у три ряди, щоб навіть миша не могла з нього висковзнути. Людей зігнали у церкву. Церкву зачинили і підпалили. І село також спалили дотла.

– Ця тактика дає найкращі результати, – вихвалявся захмелілий і від крові, і від житнівки німецький лейтенант. – Страх – ось що може зупинити опір цих дикунів. Тільки страх! І тепер ми будемо безжально винищувати, спалювати всі села, де буде щось подібне. Цих аборигенів треба привчати до покори. Якщо щось подібне трапиться у вас, то ми завжди готові.

Він говорив так, ніби йшлося не про спалених людей – від малого до старого, не про знищене безневинно село, а про купу соломи, що випадково загорілася у полі. Звірство, вчинене раз, розбудило у цьому воякові хижого звіра, якому знову й знову хотілося повторювати те, від чого у нормальних людей холонула кров у жилах. Та й, вочевидь, не тільки в ньому, але й у всіх, хто вчиняв такі злочини. Їхня жорстокість переступала всі межі і норми.

Левко ледве дійшов додому і зразу ж звалився як підкошений. А вночі у вікно несподівано постукав Платон Репета. Партизани цієї неділі, точніше, в ніч на понеділок, збираються зробити наліт на управу у Старолісах. Левко має допомогти – звечора підпоїти німаків, всипати у пляшку з горілкою спеціальний порошок, який він йому приніс, про всяк випадок вивести з ладу їхні мотоцикли – щоб ніхто не втік і допомогу не покликав.

Левко сторопів. Знищити оцю жменьку нацистів у селі – не проблема. Це як раз плюнути. Скільки там тої сільської управи? А що буде з селом далі? Адже після операції на зачистку Старолісів кинуть сотні солдатів вермахту. Розповів про почуте вдень. Це не просто погроза п’яного німця – таких стертих з лиця землі сіл уже близько десяти лише у їхньому районі. Окупанти скаженіють і тільки й чекають приводу, щоб палити і вбивати. Може, краще якось виманити їх із села і десь подалі від Старолісів…

– Теж мені військовий стратег знайшовся! Тебе хтось питає, що і як робити? Ніхто. Отож не мели дурниць! – відмахнувся Платон. – А село повинне підтримувати тільки нас – харчами, одягом, реманентом, медикаментами. Поки що ж, як нам стало відомо, звідси більшу допомогу мають бандерівці, ніж ми. І ніяких податків німцям! Що вони після операції надумають?.. Поживемо – побачимо. Але буде так, як ми вирішили. Крапка!

– Платоне! Але ж це правда – про спалені села. Хіба тобі не страшно за своє? Хай твій командир нетутешній, але ж ти… Ти ж тут усіх знаєш, ти виріс тут. Це ж усі Староліси будуть поставлені під удар!

– Є наказ. І його треба виконувати. Командування вирішило переходити від поодиноких диверсій до активних дій, щоб під ногами у фашистів земля горіла. Як ти так переживаєш, візьмемо твого старого до лісу. Своїх я давно заховав у надійне місце.

– А інші люди? Це ж свої!

– Хто свій? Може, ота твоя шляхтянка під горою, на яку ти ще малим запав? То я тобі ще коли казав – забудь. Батько контра і вона… Яблуко від яблуні далеко не відкотиться. До пори до часу ми закривали на це очі. Але тепер… Знаєш, Левку… Це війна! А на війні, трапляється, люди гинуть. А от накази на війні не обговорюються, а тільки виконуються. Та мене до стінки поставлять, якщо я зірву операцію!