– Що він не бідніший за всю Європу. Щоб запив свої плани холодною водою. А місто, крім зиску, ще й совість повинне мати.

– Зрозумів і зразу ж перевиховався?

– Смієшся? Сказав, що я дурна і ще дуже-дуже пошкодую. Здається, Ніко, це була погроза.

Ніка не боялася ночувати у притулку. Поруч муркоче Димка, а навколо стільки охоронців, що нікому і на думку не спаде пробиратися до старої халабуди. Та й що тут можна поцупити? Хіба торбу дешевих круп чи коробку кісток, обчищених від м’яса до далі нікуди. Але цієї ночі їй направду стало страшно. Прокинулася від жалібного скавуління. Вибігла на подвір’я. Двоє собак корчилися біля огорожі, кілька збилися у зграю і намагалися щось вирвати одне в одного. Вона розігнала їх. На землі лежав клубок тельбухів. Від притулку намотувала дорогу на колеса іномарка. Вона не розгледіла ні номерів, ні кольору, але чомусь подумала, що це автівка Краскова.

Наступного ж дня в Інтернеті з’явилася інформація про аферистку із «Доброти» Лану Довжик на прізвисько міс Міцний Горішок, яка наживається на спонсорських грошах, а бідних собак доводить до голодної смерті. Публікацію доповнили знімками бездомних псів із запалими боками і двома собачими трупами.

Лана аж заплакала. Але плакала недовго. Витерла сльози, зціпила зуби і пішла боротися за правду. Інтернет-видання відмовилося спростовувати матеріал – воно надрукувало його, як проплачену рекламу. І взагалі, на нього, виявляється, навіть до суду не можна подати. Немає поки що такого закону, щоб судити за наклеп в онлайн – це ж не газета на паперовому носії. Лана пішла в інші інстанції. Вимагала, щоб мертвих собак дослідили на наявність отрути. Їй назвали вартість такого лабораторного дослідження. На цьому все могло б і завершитися, бо таких грошей у Лани, як і в Ніки, не було. Але міс Міцний Горішок не здавалася. Вона дійшла і до міліцейського начальства, і до прокуратури. Експертизу таки провели. Виявилося, що собак отруїли речовиною, яку останнім часом використовують так звані догхантери – «мисливці на собак». Більше того, в Україні вже офіційно зареєстровано товариство догхантерів.

Лана не могла зрозуміти: як же так може бути, щоб у тій самій країні діяли і Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», і Товариство догхантерів, яке відкрито схвалює вбивство безневинних тварин?

За кілька днів хтось знову навідався до притулку. Цього разу перерізали дротяну загорожу з одного боку території. З десяток собак вискочили в утворену діру. Наступного дня троє голодних втікачів повернулися, решта знову поповнили ряди бродячих.

– Нічого, весною ми зведемо звукоізолюючий мур замість цього дротяного друшляка, – рішуче заявила Лана. – І свою смердючу фірму той грошовий лантух збудує тут хіба через мій труп.

Ніка не зізналася Лані, хто для неї власник «смердючої фірми». Але вирішила ще раз поїхати до його маєтку. Сама не знала, чого хотіла більше: викликати на дуель Краскова-старшого чи просто побачити Краскова-молодшого. І навіщо їй його бачити? І чого вона про нього весь час думає? Так, думати думає, але зізнаватися, ким йому доводиться, поки що не збирається. Треба все з’ясувати, перевірити. А раптом Регіна щось наплутала, просто передала їй плітки про історію появи сина Владлена-Владислава Краскова? Мало що могли наговорити язикаті хвеськи на фабриці штучних тканин. Але їй би дуже хотілося, щоб у неї був брат. Хоч Віталик зовні так схожий на батька.

Довго натискала на клавішу дзвінка біля хвіртки з художньою металевою ковкою. Показала язик у відеокамеру, розміщену на стіні, якраз навпроти. Мабуть, через ту камеру її розглядали на моніторі в будинку. Може, навіть звіряли з фотографіями тих, кому вхід дозволено. Що ж, хай бачать.

– Вам до кого? – пролунало нарешті у домофоні соковите колоратурне сопрано.

«Цікаво, це пані-товаришка Люська Краскова чи хатня працівниця?» – подумала Ніка. І випалила несподівано для себе:

– До Віталика. Я його однокласниця.

– Віталію Владиславовичу, до вас прийшли!

Жінка, мабуть, забула вимкнути домофон чи, навпаки, хотіла, щоб вона почула відповідь самого молодого господаря.

– Однокласниця? Дуже мило, дуже приємно і дуже-дуже несподівано! Хай заходить! – почулося радісне.

За мить у хвіртці щось голосно клацнуло, і вона відчинилася. Власниця сопрано виявилася зовсім не схожою на чарівну фею з ангельським голосом, як її уявила Ніка. Скоріше – домомучителька фрекен Бок з мультика про Карлсона. Вона вже стояла на порозі будинку і прискіпливо розглядала гостю.

«Що я роблю? – подумала Ніка, заходячи слідом за нею в передпокій. – Що я роблю? До чого тут Віталій? І що я йому скажу?»

Але він уже їхав назустріч на своєму блискучому візку.

– Was ist das? Wie gent es Ihnen, liebe freulein?

– Що? – перепитала Ніка.

– Хіба ти німецької не знаєш? – перепитав сердито.

– Я вивчала англійську.

– Оце так! Весь наш клас вивчав німецьку, і тільки одна моя однокласниця – англійську. Таке можливо? Запитую тебе, що все це означає і як справи, люба фройляйн?

– Я… не однокласниця.

– А то я не здогадався! То хто ти насправді? – Його погляд враз став змінюватися із сердитого на байдуже-приречений, як тоді, коли він дивився вслід іномарці кольору металік. – Навіщо весь цей маскарад? І чого тобі від мене треба?

Він зчепив пальці рук у замок і ніби сам замкнувся, відгородився і від неї, і від усього світу.

– Я Ніка. Тобто Вероніка Величко…

– Бачу, що не принцеса Монако. Але у мене справді не було такої однокласниці. Навіщо ж ти вигадуєш? Зачекай… Може, ми зустрічалися десь в іншому місці? Здається, я бачив твоє обличчя. Де ж це я його бачив?

«А в нього гарна зорова пам’ять», – подумала, але уточняти, коли і за яких обставин вони перетнулися поглядами, не стала.

– Я б хотіла поговорити.

– Про що?!

– Твій батько…

– Я не цікавлюся батьковими справами! До того ж у нього для справ є офіс. Це все? – Голос знову, як натягнута струна, аж дрижить від стримуваного роздратування.

– Розумієш, я пішла б до офісу, але мене ота божевільна амазонка з приймальні минулого разу в три шиї вигнала і ледь не відлупцювала. Це, мабуть, мало означати, що вдруге вона мене вже нізащо не пропустить до свого боса. А мені дуже-дуже треба передати Владиславові Івановичу…

– Палкий привіт чи слізне прохання від щиро люблячих, вірнопідданих, але бідних виборців, готових обміняти свої голоси на щось більш матеріальне, скажімо, на гречку або ковбасу?

– Це не смішно. І я нічого не прошу для себе. Хай не знищує притулок для бездомних тварин. Хай дасть нам спокій. Просто хай дасть спокій! А то я розкажу журналістам і його суперникам по виборах таке, що після того Владислав Іванович Красков уже ніколи не зможе стати депутатом. Скажи, що приходила донька Віри Величко. Хай він подлубається трохи у своїй пригаслій пам’яті і згадає, хто така Віра Величко. Інакше… Інакше клянусь, що… Клянусь, що спалю цей ваш довбаний замок! От! Зачинилися тут за високими мурами та залізними воротами, ніби на вас ціла орда тьмутараканська приступом суне.

Ніка думала, що Віталій розгнівається, накаже виштовхати її з будинку. Але він раптом голосно засміявся.

– А ти класна мала! Ну просто супер! От потішила так потішила. Замок короля Краскова вона спалить. Це ж треба! А я все думав, хто ж це нарешті відважиться на такий рішучий крок? Слухай, а може, підкинути вашому «Вуха, лапи, хвіст» трохи бабок? Собачки ж, мабуть, недоїдають.

– Від твого батька нам не треба ні бабок, ні прабабок. Хай дасть нам спокій! Просто хай нас не чіпає!

– О’кей! Зрозумів, о гнівна захиснице нашої нещасної, всіма покинутої міської фауни! Але це не його гроші. Я й своїх трохи маю. Принаймні, на костомашки для бідних собак вистачить.

Він під’їхав до комп’ютерного столика, дістав з шухляди кілька банкнот.

– Не ображайся. І не думай, що це пожертва на бідність. Ні-ні, в жодному разі! Просто оплачую рекламу. Думаєш, як на візку, то вже геть ні на що не здатний? Я ж навчаюся на юридичному, тільки тепер дистанційно. Може, це прозвучить трохи нескромно, але зізнаюся – навчаюся на відмінно. Я ж із вундеркіндів – як пішов у неповних шість років до школи, так з того часу й відмінник. Вже давненько думав створити свою юридичну фірму. Треба ж чимось зайнятися, щоб мій геніальний супермозок не заіржавів від бездіяльності. Навіть назву придумав для фірми – «Терези». Що скажеш? Круто?