Ніч була темна хоч в око стрель. Дрібний дощик перейшов у зливу. Злива змивала сліди й обнадіювала, що ніхто такої пори не вештається і не побачить їх.

До ранку в кімнаті Вишеслави не залишилося й сліду від страшної нічної пригоди. Мар’яна все вимила, вичистила, покривало випрала і заново замочила у балії.

Левко прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай. Зайшов до комірчини священика.

– Отче Петре, хочу разом з вами помолитися.

– Молися, сину мій. Щось тебе, бачу, вельми тривожить. Висповідатися не хочеш?

– Не можу, отче. Не можу!

11

Вітер заповзявся вимести з міста останнє літнє тепло. А Ніка як вискочила вранці з будинку, так і зосталася в чому була. Була ж вона у джинсах і тонкій котоновій сорочці в синьо-блакитну клітинку. Кицьку з котенятами винесла, а про наплічник з одягом не згадала. Не прихопила навіть вітрівку, яку щоранку надягала на роботу (бо і найспекотніші дні зазвичай розпочинаються світанковою прохолодою). Бр-р-р, треба утеплитися, треба утеплитися…

План проникнення до палацу його величності Владислава Краскова провалився. Точніше, сама ж вона його і провалила. Могла проскочити у браму, поки та повільно зачинялася, й ознайомитися хоча б із подвір’ям, якщо не з розкішними апартаментами. Може, десь, за якоюсь алейкою саду, знайшовся б і для неї затишний закуток.

Могла, якби не той приречений погляд з інвалідного візка. Його вона аж ніяк не очікувала. Тоді, в кабінеті, Красков говорив про сина так, наче він крутий мажор з нахилами Казанови. Навіть її прийняв за Віталієву курвочку. Так, цей погляд вибив її з колії, нейтралізував злість і застряг у серці, як маленька кузька за коміром, – ніби й не кусається, не щипається, але ворушить тонкими лапками-дротиками і весь час нагадує про себе. Ну що її проблеми порівняно з цими, в інвалідному візку?

А от до містера Ікса і його Барбі вона цього разу прорветься. Мусить нанести візит неввічливості, щоб забрати рештки свого гардеробу зі старенької Натулиної шафи. Містеру Іксу вони точно не потрібні. І його фарбованій Барбі нічого не підійде – ні осінка[40], ні куртка. Барбі ж на півтори голови вища від Ніки.

Дзвінок задзеленчав по-новому – з тонким пташиним переливом. Отже, не тільки замок поміняли. За дверима – майже такий самий пташиноподібний голосок.

– Хто там?

– Вероніка.

– Ви, мабуть, медсестра з поліклініки?

Маленька жіночка з великим животом радісно показала рядочок дрібненьких білих зубів і зробила жест рукою – заходьте, мовляв. Але тільки-но почула, що Ніка ніяка не медсестра, що прийшла вона забрати свої речі, зразу насторожилася, підступила впритул до дверей і якось наївно-загрозливо виставила живота.

– Я нічого не знаю! Ми три тижні тому купили цю квартиру. Ще й ремонт не закінчили. Нічиїх речей тут немає. Та й старі меблі чоловік викинув – просто розібрав їх і виніс до смітника. Зачекайте, ви, кажете, тут жили колись? То це, мабуть, вам лист. Я не відкривала, тільки дістала зі скриньки і поклала у кухні.

Колись… Та ще ж і двох місяців не минуло. Як же той шифрований-перешифрований родич – дідько б його вхопив і в смолі утопив! – так хутко встиг уже вдруге перепродати квартиру? Але що вона скаже цій щасливій дівчинці-жінці при надії?

Лист був від Регіни. Ніка засунула його до кишені і вийшла з під’їзду. Втретє за цей день їй хотілося впасти на землю і кричати. Кричати, кричати, кричати! Дико. Відчайдушно. Так, щоб її крик почуло все оце місто, яке байдуже снує собі поруч туди-сюди, гуде клаксонами, сяє вітринами, дефілює модними вдяганками, але якому по цимбалах, що відбувається з нею і чи залишиться вона взагалі у цьому світі. Подумаєш, не стане однієї бездомної і безрідної. Кому від того стане гірше?

Еге ж, закричи, закричи, Ніко! Закричи! Тут же наберуть нуль три – і в дурку. Доказуй потім, що ти не божевільна, що тобі просто ніде ночувати, що ти страшенно голодна, змерзла, налякана, доведена до відчаю. Про «веселі коліщатка», які давала Лідка і які трохи піднімали настрій, довелося забути. Лідки також не було: забезпечені предки, у яких ніколи не бракувало бабок, таки запхали її до якогось коледжу у Львові. Ростик поїхав до столичного університету. Її перше шкільне кохання, яке вона ще у п’ятому класі поставила на п’єдестал і стільки років здмухувала з нього пилинки, розбилося, як глиняний колос. А може, вона звела надто високий постамент? В усякому разі, Ніка не збирається ридати за Ростиславом, як Ярославна за князем Ігорем на древньому валу. Але ображене его таки по-дитячому сплакує іноді в її неприкаяній душі. Чи то за конкретним Ростиком, чи за абстрактним першим коханням, яке взяло та й так поспішно розбилося.

Куди йти? Ноги самі понесли її до дворика, на якому вже не було «воронячого гнізда». Хвіртка відчинена, якийсь чоловік у зашмуляному сірому плащі, з давно не бритою синьою пикою, никає по згарищу, розгрібає його палицею, дістає металеві уламки, що залишилися після пожежі, скидає на купку біля воріт. Картонна коробка, з якої вона вранці влаштувала тимчасове пристанище для Димки і її дітей, також кинута до брухту. Вочевидь, усе це безхатько має нести до пункту прийому вторинної сировини. Кицька водить за незнайомцем сердитим жовтим поглядом, підгрібає до себе котенят, що так і норовлять вирватися з-під її опіки і розбігтися навсібіч. Хтозна, що на думці у цього небритого і, вочевидь, неситого приблуди. А раптом у нього корейські гурманські смаки і він накинув оком ще й на котенят?

Ніка рішуче забрала коробку, вирівняла її сплющені боки і поставила на землю. Чоловік різко розвернувся, смикнувся всім тілом, змахнув обвугленою палицею, кинувся до Ніки, щоб відібрати коробку, але коли побачив, як вона кладе до неї кицьку і котенят, опустив свою зброю і провів Ніку до хвіртки байдужим, пригаслим поглядом. Здається, йому близько п’ятдесяти. А може, й менше, бо чорна щетина, як відомо, нікого не молодить.

І звідки беруться такі чоловіки? Регіна колись сказала: «То ті, кого ніхто не любить. Чоловік, якого любить жінка, ніколи таким не стане». Тоді Ніка не вдумалася у Регінині слова, тоді вона ще сприймала на віру все, що їй говорили. Тепер би вона посперечалася з Регіною. «Ні, такими стають чоловіки, які самі нікого не люблять. Може, навіть і не знають, як це – любити. Чоловік, який кохає жінку, ніколи не опуститься до того, щоб ритися у смітнику чи підбирати непотріб. Він обов’язково буде намагатися бути гідним її. Навіть якщо вона не відповідає взаємністю. Зрештою, якщо жінка відчуває, що її справді люблять, вона це також оцінить. Це ж так важливо – щоб хтось тебе любив. Хтось, хоча б один на весь білий світ. Бо тільки тоді є сенс жити і чогось прагнути».

А що ж мені з вами робити, любчики мої пухнасті? Згадала, що дорогою до «царського села», зразу за містом, бачила вказівник з написом «Доброта» і фотографією рудого дворняжки з сумними очима. Вочевидь, це той самий притулок для бездомних тварин, який створили троє молодих захисників чотирилапих. Через нього вони разом зі своїми однодумцями на початку року, зразу після Різдва, пікетували міську раду, бо вона, «сповідуючи гуманні європейські норми», дозвіл на створення «Доброти» дала, а от проявляти до неї доброту навідріз відмовлялася – міський бюджет і так урізаний, бракує грошей навіть на важливі загальноміські програми, а якщо фінанси співають романси, то й рада безпорадна.

Ніка навіть запам’ятала плакат у руках чорнявої дівчини з написом: «Люди! У той час, як ви страждаєте від переїдання, бездомні тварини вмирають з голоду». Молода захисниця тварин заявила: вона міцний горішок і все одно свого доб’ється. З легкої руки журналістки, яка вела репортаж з-під стін мерії, дівчину так і «охрестили» – міс Міцний Горішок. Мабуть, за аналогією з Брюсом Віллісом. Вочевидь, у тому притулку знайдеться місце і для Димки з її потомством. А чому б і ні? Вони ж також бездомні.

Про те, що тут розміщений притулок для бездомних тварин, можна було здогадатися і без вказівника. З колишнього пустирища, яке ентузіасти обгородили парканом з густою дротяною сіткою, аж до дороги долинало нетерпляче повискування. При появі Ніки собаки голосно залементували – мабуть, нанюхали, що в коробці коти. В кінці обгородженої території – старенька хатина, скоріше навіть не хатина, а хижка, підрихтована, вочевидь, недавно господарями притулку. Посеред двору – вогнище, над ним – великий залізний чан. Худорлява, коротко стрижена дівчина у чорному комбінезоні (міс Міцний Горішок – зразу ж упізнала її Ніка) помішувала дерев’яним черпаком якесь варево, що вже булькало і вихлюпувалося.

40

Осінка – осіннє пальто (діал.).