– Це не мій клопіт!

– Дозвольте нам залишитися хоча б на своєму подвір’ї. Ми сьогодні ж переселимося з покоїв у малий будинок. Поки ви будуватимете там, на горі, ми з донькою…

– Не знаю, не знаю. – Капітан криво усміхнувся. – Може, я б і вговорив вище начальство, може, воно і поступилося б, але це буде непросто і, як ви розумієте, не за так.

Вишнецька зняла з пальця золотого персня.

– Цього досить?

Капітан покрутив прикрасу в пальцях, підняв над головою, глянув крізь примружені повіки проти сонця на рожевий камінець у золотій овальній оправі.

– Поки що. Ну-ну, не треба так на мене дивитися. Можете переселятися. Це ж будинок для прислуги? Я правильно зрозумів? От і поживете, як прислуга. Але підкреслюю – це поки що. Поживемо – побачимо. А донька ваша, кажуть, гарненька. Я люблю молоденьких кралечок. Може, якось по-іншому домовимося.

Він голосно гигикнув. Ольга спалахнула, хотіла сказати щось гостре, але тільки кресонула поглядом і пішла до будинку.

Солдати вставили два знищені вогнем вікна, накрили звичайним толом понівечений дах над ними й отаборилися у покоях, з яких Мар’яна допомогла винести тільки все найнеобхідніше і найцінніше. У кімнатах зразу ж завис сморід несвіжих онуч, на навощеному до блиску паркеті з’явилися сліди від брудних чобіт, хтось розбив дороге венеціанське дзеркало на стіні. Його скалки так і валялися, Мар’яна сказала, що не наймалася прибирати після солдатів. Покої все більше ставали схожими на казарму.

За три дні приїхали ще дві вантажівки з людьми. На одній – чоловіки із сусідніх сіл, кожен з яких мав при собі персональну лопату, на другій – будівельники аж з-під Воронежа. Чомусь місцевим людям не дозволяли брати участь у будівництві, навіть заходити на його територію заборонили. Тож за тим, що діється на горі, можна було поспостерігати тільки з другого берега річки. Та й то потай, мигцем, щоб не накликати на себе біду. Бо ж поки одні з прибульців копали, вартові з автоматами пильно оглядали згори навколишню територію.

Вторгнення військовиків не було випадковим. Його, як і все інше, що відбувалося у селі, спланували і продиктували зверху, аж у самій Москві. Незважаючи на спільний радянсько-німецький парад і запевнення Гітлера про ненапад, керівництво СРСР зразу ж після приєднання Західної України почало думати про укріплення кордону між Третім Рейхом, до якого тепер відійшла Польща і який простягнувся по річці Західний Буг. Думали недовго. Придумали розпочати будівництво довготривалих оборонних споруд, так званих дотів. Їх вирішили розмістити на горбкуватій місцевості, на узвишшях, вздовж узбережжя річок. Для цього в західному регіоні спорудили бетонний завод, а до місць будівництва навіть підвели вузькоколійки. У Старолісах колія простягнулася від найближчої станції через ліс, до гори, із протилежного від села боку. Тому все, що відбувалося біля маєтку Вишнецьких, було приховане від людських очей.

А ховалося не тільки саме будівництво, а й господарювання непроханих гостей, які поводилися в маєтку, як у себе вдома. Солдати занадилися до комори і погреба й хутко підчищали там усе підряд – давні запаси наливок і вин, торішню городину, крупи, борошно, варення. Сушену садовину і лісові ягоди, з яких у маєтку зазвичай варили узвар та киселі, набирали з полотняних торбин пригорщами, напихали у кишені і гризли впродовж дня, як цукерки-монпансьє.

– Скоро ні бульбинки, ні лагодзінки[37] не зостанеться, – скрушно зітхала Мар’яна. – І як тоді Вишнецькі проживуть до нового врожаю? Та й чи зостанеться хоча б щось на насіння, щоб город запорати і той врожай виростити? Ніц же їх не обходить, тих гризунів зубатих. Тягнуть і тягнуть, гризуть і гризуть усе, ніби вони з голодного краю прийшли. Ну де то в світі бачено, щоб отак чуже цупити!

Левко також мусів усе тугіше затягати паска. Злоті, яких він трохи заробив дорогою від Бугу додому, вартували уже не більше, як зола на попелищі, – вони перестали ходити ще тоді, коли він їх отримував. Карбованців іще ніде було заробити, той символічний мізер, який йому давали за роботу в хаті-читальні, і платою не назвеш. А тут іще й тато вернувся додому. Сказав: краще буде голодний і сам, ніж ситий і з тою пампухою-верескухою. Сказати-то сказав, але їсти двом чоловікам щось треба і то щодень.

Якось зайшла Марія Іваниха. Поскаржилася, що онук перестав на праву ніжку ставати: на пальчики зіпнеться, а п’ятку тільки хоче на землю поставити – і в крик. Уже й натирали, і парили, і компреси прикладали, а малому не кращає. Хай би Левко подивився, все ж таки біля такого дохтура стільки років прожив, щось, мо’, й навчився. Левко погодився. А коли хлопчик побіг обома ногами, до нього привели ще одного – з переламаною рукою. Перелом виявився складним, біля самого ліктика. Зажурені родичі вже записали малого у каліки довічні. Та Левко з Мандрикою і не таке бачили. За місяць малий вже розмахував рукою. Прийшов чоловік з вивихнутою рукою – возив пшеницю до млина, посковзнувся з міхом на плечі, крутнувся – і от на тобі. Пришкандибала навіть баба Мокрина, сільська травознайка, шептуха і повивальниця, зігнута у попереку так, що мало носом землі не торкалася. Левко не зовсім зрозумів: справді помочі шукала чи хотіла переконатися, що він щось таки тямить і зможе продовжити її знахарську справу.

Грошей люди не мали, щоб заплатити. Та в селі здавна було заведено віддячувати як не куснем сала, то грудкою масла, як не куркою, то десятком яєць. Залежно від складності і важкості вилікованої хвороби. Теж непогано. Як казав Тадей Мандрика, продукти – то найстійкіша міжнародна валюта. Міг би Левко з батьком за таку валюту безбідно прожити. Та й практика йому дуже потрібна була. Відчував, як за час, проведений вдома, стужився за своєю роботою, як під рожевою шкірою долонь щемить прихована енергія й аж проситься випустити, вивільнити її, віддати на добру справу.

Від людей нічого не сховаєш. Що б не сталося – звістка колами йде селом, як чарка за столом. Дійшла вона і до сільради. Грицик Бундик, чи то пак тепер Григорій Іванович Бундик, аж за голову схопився: на довіреній йому райкомом території процвітають забобони і чаклунство! Що скажуть у районі, коли дізнаються?! Він скочив у бричку і погнав схарапудженого коня до комсорга, який облаштував собі кабінет у школі. Вдвох поїхали до хати-читальні, що розмістилася («Тимчасово», – сказав Бундик) при сільській церкві. Власне, не в самому храмі, а в прибудові до нього, де досі самотньо доживав віку отець Петро.

Бундик заявив, що для попа три кімнати – завелика розкіш. І неоднозначно додав: «То ще баба надвоє гадала, що тут тимчасове – читальня чи опіум для народу». Маленький, худий, ніби тримався тільки божим духом, і сивий, як лунь, священик покірно сприйняв таке рішення. Забрав ікону з покутя, постіль, одежину, кілька мисок і перейшов у маленьку комірчину, в якій іще й досі стояв розписаний квітами дерев’яний куфер[38], придане з дівочого посагу покійної паніматки. Щоб поставити ліжко, куфер довелося б винести. В отця рука на те не піднялася. Склав до нього свої пожитки, на віко постелив постіль. Так і спав. Щоб переночувати і помолитися, місця вистачало.

Отець Петро якраз читав молитву, коли почув за вікном голосне іржання. Визирнув у вузеньке віконечко комірчини і вгледів бричку, що з неймовірною як для цього виду транспорту швидкістю наближалася до церкви. Він упав на коліна: «Господи! Спаси і сохрани!» Хтозна, що ще придумали ті двоє, що немилосердно шмагають коня. Може, і звідси його виженуть, а то й взагалі з рідної землі витурять.

Але їхали вони не до нього. Двома вихорами ввірвалися до хати-читальні. Задиханий, червоний від гніву, розкуйовджений і схарапуджений, як гнаний ним кінь, Бундик люто цьвохнув батогом біля самого Левкового вуха, замахнувся пужалном.

– Ти що ж це, гаспиде, робиш? Га? Ти що ж це, мать твою, – і завідувач хати-читальні, значиться, і відьмак-ворожій заодно? Та як про таке дізнаються у районі, нас усіх тут на порохно зітруть і за вітром пустять. Отако: фух – і нема. Ескулапа він із себе корчить! Ти вчився на нього? Документ у тебе є? А як нема, то сиди сидьма біля книжок і не рипайся. Бо не подивлюся ні на що, в поле відправлю землю орати або в ліс – дерева валити. У нас амбулаторія скоро відкриється, у районі буде лікарня, в області вже є. От там і повинні лікувати людей. Там! Чуєш? Спробуй тільки ще хоч раз! Тільки хоч раз спробуй! Я т-тобі…

37

Лагодзінки – солодощі, смаколики (діал.).

38

Куфер – скриня (діал.).